Сім років тому, на легендарних дебатах на НСК “Олімпійський”, Петро Порошенко та Володимир Зеленський обмінялися фразами, що стали історією: “Стадіон, так стадіон”, “Я не ваш опонент, я ваш вирок”, “Ви не кіт в мішку, ви – мішок, а у вашому мішку сьогодні чорти і коти”, “Краще бути котом у мішку, ніж вовком в овечій шкурі”. Хоча здається, що з того часу минула ціла вічність, ці події досі перебувають у полоні наших суб’єктивних образ та психологічних травм, і вибори 2019 року регулярно згадуються для зведення старих рахунків. Але чи можливо об’єктивно оцінити президентську кампанію семирічної давності з позиції сьогодення? Спробуємо провести уявний експеримент: перенесемося на початок 2019 року, поговоримо з виборцями обох кандидатів, опишемо їм майбутнє України, не розкриваючи імені переможця.
Парадокс українського вибору: хто є хто
Виборець Порошенка: гордість за державу
Уявімо типового українського пасіонарія, прихильника Петра Олексійовича, переконаного борця з російським імперіалізмом, адепта “Армії, Мови, Віри”. Повідомимо йому, що Україна понад чотири роки витримує повномасштабну агресію РФ, демонструючи незламність та завдаючи ударів ворогу. Розповімо про потоплення крейсера “Москва”, блискучу спецоперацію “Павутина”, атаки українських безпілотників на російські НПЗ, про перетворення нашої героїчної країни на щит Європи, про світове лідерство у високотехнологічній війні дронів та експорт передового досвіду. Вислухавши це, такий виборець, безперечно, був би натхненний і гордий за Батьківщину, і, ймовірно, вирішив би, що Петро Олексійович зумів переобратися на другий термін, адже Україна не могла б досягти таких історичних успіхів під керівництвом “клоуна”, “малороса” чи “капітулянта” Зеленського.
Виборець Зеленського: глибоке розчарування
Тепер звернемося до типового виборця Володимира Олександровича – безідейного обивателя, який прагнув комфортного життя, а не творення історії та боротьби з імперією зла. Повідомимо йому, що мляві бойові дії на Донбасі переросли в найбільшу війну в Європі після 1945 року, розкажемо про численні жертви, масовані ракетно-дронові удари по містах, знищення критичної інфраструктури, мільйони біженців, загальну мобілізацію, закриття кордонів для військовозобов’язаних чоловіків та полювання ТЦК на ухилянтів. Звісно, такий приземлений українець був би глибоко пригнічений. Найімовірніше, він запідозрив би, що олігарх Порошенко, який “заробляв на війні”, утримався при владі та продовжив свою шкідливу мілітарну діяльність. Як же інакше?!
Це найяскравіший український парадокс останніх семи років: публічне позиціонування двох кандидатів у президенти та стереотипи, що їх оточували, повністю розійшлися з їхніми реальними історичними ролями.
Розвінчання міфів: реальні ролі політиків
Порошенко: президент обивателів, а не пасіонаріїв
На виборах-2019 Петро Порошенко виступав як кандидат пасіонаріїв, хоча фактично був президентом обивателів. Його зусилля після 2014 року були спрямовані на те, щоб російсько-українське протистояння залишалося гібридним конфліктом низької інтенсивності. Для цього п’ятий президент був готовий йти на важкі та часом принизливі компроміси: підписання Мінських угод, легальна присутність Віктора Медведчука та ОПЗЖ в українській політиці, вільне мовлення телеканалів, підконтрольних путінському куму. Петро Олексійович намагався дезорієнтувати Путіна, не забираючи у нього ілюзію, ніби російського реваншу можна досягти за допомогою гібридних інструментів. Поки в Москві сподівалися отримати слухняну Україну таким шляхом, агресор утримувався від повномасштабного вторгнення та прямих ударів по Києву, Харкову та Одесі. Хоча скарги на “втому від війни” лунали вже тоді, для обивательської маси це був досить комфортний формат протистояння Кремлю. А ось багато пасіонарних українців прагнули іншого, закликаючи воювати з кремлівським злом “по-справжньому”, як із Гітлером та нацизмом у Другу світову, без дипломатичних хитрощів, без половинчастих кроків, без гібридного маскування – до повної та остаточної перемоги.
Зеленський: президент пасіонаріїв
Володимир Зеленський здобув перемогу як кандидат обивателів, але з волі історії став президентом пасіонаріїв і виявився дуже органічним у цьому амплуа. Справжню війну з Москвою – повномасштабну та безкомпромісну – довелося вести не п’ятому, а шостому президентові України. Якщо оцінювати його особистість та діяльність неупереджено, необхідно визнати, що Зеленський став знахідкою для пасіонаріїв. Володимир Олександрович емоційний, прямолінійний, далекий від цинічних політичних ігор. За чотири роки він показав себе хоробрим, зухвалим та цілеспрямованим лідером, здатним приймати сміливі та нестандартні рішення – як на фронті, так і на міжнародній арені. Він не боїться ескалації та готовий до підвищення ставок, вміє ризикувати і не схильний до скрупульозного прораховування всіх можливих наслідків. Ці риси дозволяють порівнювати Володимира Зеленського з такими пасіонарними героями національного пантеону, як Симон Петлюра (“Піднімемо повстання проти гетьмана, а там видно буде”) або Степан Бандера (“Проголосимо незалежність, незважаючи на німців, а там побачимо”).
А от обережного та дипломатичного Петра Порошенка можна було порівняти хіба що з Павлом Скоропадським, який навіть у мемуарах продовжував обстоювати “середню лінію, лінію компромісів”.
Стереотипи проти реальності: боротьба образів
Пасіонарії: несприйняття Зеленського
Проте для багатьох українців стереотипи семирічної давнини виявилися більш значущими, ніж реальні дії Володимира Олександровича та Петра Олексійовича. Чимала частина українських пасіонаріїв навідріз відмовляється визнавати Зеленського “своєю людиною”. Для цього прошарку суспільства він назавжди залишився антигероєм 2019 року – “клоуном”, “малоросом”, “капітулянтом”. Його так само звинувачують у малодушності та небажанні воювати по-справжньому, хоча Зеленський не раз демонстрував свою особисту відвагу та рішучість. Його завзято підозрюють у намірі здати Україну росіянам, хоча Зеленський щосили чинить опір подвійному тиску Путіна і Трампа й відмовляється поступатися ворогові неокупованою частиною Донбасу. Що б не робив Володимир Олександрович, хоч би як старався, йому не вдається похитнути ірраціональні фобії своїх противників.
Обивателі: образ Порошенка як в’язниця
З іншого боку, Петро Порошенко залишається заручником штучного образу, створеного його політтехнологами у 2018–2019 роках. Теоретично він міг би зіграти на обивательській ностальгії за часами Мінська-2, коли росіяни не обстрілювали Україну балістичними ракетами, а на вулицях не було патрулів ТЦК. Але практично Петра Олексійовича сковує його войовничий публічний імідж. Він змушений виступати як ватажок пасіонаріїв і не може повноцінно працювати із обивателями. Він повинен бравирувати своєю безкомпромісністю, зображати непримиренного борця проти імперії зла – і не може поставити собі в заслугу вміння сяк-так співіснувати з цією імперією. Втім, аби люди, а піп завжди там буде. В результаті роль покровителя обивателів дісталася іншому політику з орбіти Порошенка – Олексію Гончаренку. Нардеп від “Євросолідарності” заробляє електоральний капітал на критиці мобілізації, експлуатує втому населення від великої війни та регулярно вимагає мирного врегулювання.
Майбутнє виборів: нові стереотипи?
Колись в Україні відбудуться нові президентські вибори. Ми не знаємо, чи Володимир Зеленський балотуватиметься на другий термін, і якщо так, то чи доб’ється він перемоги. Але стереотипи, які вже зараз оточують інших потенційних кандидатів – Валерія Залужного, Кирила Буданова чи Андрія Білецького – також можуть розійтися з їхньою реальною історичною роллю. Розійтися радикально та кардинально. Як це сталося з двома українськими політиками, які дебатували на стадіоні “Олімпійський” сім років тому.
