Телевізор, колись потужний інструмент формування суспільної думки та дзеркало запитів більшості, сьогодні здається порожнім для тих, хто відчув себе “нецільовою аудиторією” власної держави. Ще нещодавно телеекран був головним джерелом інформації, а його контент – віддзеркаленням мейнстримних запитів, під які підлаштовували пропозицію. Телемаркетологи, так само як політтехнологи, ретельно відстежували реакцію на контент, і програми, що не набирали переглядів, зникали з ефіру. Якщо ви не знаходили для себе нічого цікавого на телебаченні, це означало лише одне: у масштабах країни вас було надто мало, аби розглядати як цільову аудиторію. Це було радше свідченням вашої унікальності, ніж ознакою того, що держава вас ігнорує, адже ваше майбутнє визначалося вибором більшості, який нав’язувався зверху. Бажання зрозуміти країну штовхало до перегляду телевізора, де, можливо, можна було знайти відповіді на питання, чому кандидати не звертаються до вас напряму, чому ваші запити не знаходять відображення в їхніх програмах, чому політичне меню складається з невибраних вами страв, і чому ви змушені голосувати не стільки “за” свого кандидата, скільки “проти” чужих. Ваша вага в суспільстві залежала від величини вашої соціальної групи; достатньо велика група привертала увагу, а якщо запропоноване майбутнє здавалося вам небезпечним, ви опинялися в меншості.
Дежавю в умовах війни: коли держава знову забуває про своїх захисників
У п’ятий рік служби в армії я відчуваю дежавю. Знову я – нецільова аудиторія власної держави. Депутати-популісти пропонують скасувати мобілізацію, блогери знімають відео про те, як знущатися з груп оповіщення, парламент вагається ухвалити закон про посилення відповідальності для ухилянтів, а президент у своїх щоденних зверненнях уникає коментування нападів на військовослужбовців ТЦК.
Нерівномірний розподіл тягарів війни
Головна проблема полягає в тому, що ми ведемо війну, сподіваючись, що в Росії закінчаться гроші, тоді як Росія розраховує на виснаження наших людських ресурсів. Переможе той, хто вгадає з прогнозом. Однак українська держава, здається, робить усе можливе, аби роль українського військового не виглядала привабливою. За останні чотири роки відповідальність військовослужбовців неодноразово посилювалася: скасовувалися умовні терміни, збільшувалися покарання за невиконання наказів. На відміну від цивільних, яких за невихід на роботу просто звільняють, військового за таку ж провину можуть ув’язнити. Базова зарплата військового ледь покриває витрати на пальне для автомобіля, тоді як “бойові” йдуть на оренду житла, купівлю спорядження, ремонт техніки та запчастин. Солдати жартують, що воюють як пірати – за власні кошти та на самозабезпеченні, стаючи головними волонтерами армії, донатячи на неї суми, що перевищують середні по палаті. Особливе обурення викликає відмова в індексації зарплат військовим на тлі “тилових атракціонів щедрості”, як-от наміри влади компенсувати вартість палива для всіх автомобілістів, включно з власниками спорткарів, в той час як інші країни закликають до економії. Зимова підтримка, національний кешбек, національний чекап, безкоштовне харчування в школах – ці програми, що коштують мільярди, виглядають дивно на тлі спроб армії “зробити дірки” в російському бюджеті, тоді як український Кабмін, здається, робить те саме з власним. Відмова в обіцяних термінах служби, пояснення про службу “до перемоги” та відсутність демобілізації, попри неукомплектованість бригад і, як наслідок, великі втрати, контрастують з тим, що відбувається в тилу.
Мобілізація як головна проблема країни
Найбільшою проблемою країни сьогодні є саме мобілізація, а не корупція чи злочинність. За законом, відповідальність за неї несуть органи влади та поліція, але фактично все перекладено на армію. Військовослужбовці змушені самостійно шукати собі побратимів, що негативно впливає на імідж армії. “Бусифікація” могла б бути подолана шляхом посилення відповідальності за ігнорування повісток, але штраф для ухилянта залишається на рівні 800 доларів, з можливістю сплатити половину. Нещодавня заява міністра оборони про вирішення проблем мобілізації за рахунок іноземців викликає занепокоєння не лише через нездатність колумбійців замінити українців у війні за незалежність, а й тому, що ці слова, здається, адресовані тиловій аудиторії, а не тим, хто на передовій. Держава, схоже, фліртує з тими, хто її не захищає, обіцяючи їм збереження статус-кво. Втратити довіру армії під час війни значно небезпечніше, ніж популярність у тилу, проте складається враження, що особи, які ухвалюють рішення, переконані у протилежному. Забронюватися легше, ніж змінити бригаду; купити студентство простіше, ніж отримати відпустку за бойове поранення. Депутати монобільшості, посилаючись на “страх, втому і розгубленість”, уникають голосування за законопроєкти, що в армії вважається “недбалістю” і карається позбавленням волі.
Втрачена можливість та заклик до рівності
Весною 2022 року існувала унікальна можливість одночасно ухвалити низку неприємних, але необхідних рішень: впорядкувати мобілізацію, запровадити податки на розкіш, підготувати країну до війни за виживання. Це було “вікно можливостей”, поки суспільство не оговталося від першого шоку та діяло злагоджено. Держава могла б діяти “проти шерсті”, і це було б сприйнято з розумінням. Натомість, як тоді, так і зараз, влада веде “довгу війну за правилами короткої”, ніби її головне завдання – виграти вибори, а не дожити до них. Можливо, мені заперечать, що терміни служби, індексація зарплат чи пропорційне співвідношення чоловіків у тилу та на фронті – це об’єктивні неможливості. Однак, погодитися з цим було б легше, якби держава хоч раз спробувала рівномірно розподілити тягарі та обмеження воєнного часу, розподілити “батоги та пряники” між різними соціальними групами, спілкуватися з армією так, щоб вона відчувала себе пріоритетом держави, та зняти табу зі слова “мобілізація” для перших осіб країни. Адже слова президента мають реальний вплив, коригують реальність та встановлюють норми. Якщо в його промовах ви не бачите себе та своїх проблем, це означає, що він говорить не з вами і не про вас, і ви не є його цільовою аудиторією, опиняючись на периферії пріоритетів. Інерційний формат, можливо, здається йому ефективним, але це лише ілюзія. У 2026 році моя соціальна група – це мільйон людей, достатньо, щоб утримувати фронт, але недостатньо, щоб нас ставили у пріоритет. Мені знову нема чого дивитися по вашому телевізору.
Павло Казарін, для УП
