Операція “Epic Fury”, що тривала кілька місяців і мала на меті продемонструвати всю міць американських військових технологій проти Ірану, завершилася 6 травня, про що повідомив державний секретар США. Попри досягнення заявлених цілей, Сполучені Штати переходять до мирного врегулювання, що свідчить про складність доведення війни до повної перемоги без переходу в довготривалу фазу протистояння та політичної підтримки всередині країни. Ця військова операція, одна з найбільш технологічних в історії, виявила, чому американцям не вдалося здобути остаточну перемогу над противником, який покладається на розгалужену мережу підземних сховищ та тунелів.
Нарощування військового угруповання та логістична підтримка
Регіональні авіаційні хаби як ключові вузли розгортання
Відмова від точкових ударів на користь системного придушення іранського військово-промислового комплексу вимагала безпрецедентного рівня логістичної щільності та темпу розгортання, що нагадувало скоріше багатошарову повітряну операцію рівня початку війни в Перській затоці, ніж інтервенційні кампанії 2000-х років. Комерційні супутникові оператори, такі як Maxar та Planet Labs, разом із європейською мережею Sentinel, здійснювали моніторинг нарощування угруповання в режимі майже безперервного спостереження. OSINT-аналітики відзначили різке зростання інтенсивності військово-транспортної авіації США та їхніх союзників у повітряному просторі Близького Сходу за кілька тижнів до початку бойової фази, зафіксувавши сотні рейсів транспортних літаків C-17 та стратегічної авіалогістики.
Ключовим елементом розгортання стала не одна ізольована база, а ціла мережа регіональних авіаційних хабів, серед яких основне навантаження припало на авіабазу Аль-Удейд у Катарі, Ель-Дафра в Об’єднаних Арабських Еміратах та базу Принц Султан у Саудівській Аравії. Ці об’єкти функціонували як єдина система управління операцією, забезпечуючи дозаправку в повітрі, координацію маршрутів та планування ударних місій у реальному часі. Паралельно, ізраїльська авіабаза Увда використовувалася як передовий майданчик для винищувачів п’ятого покоління, що дозволяло скоротити підльотний час і розширити зону повітряного контролю на півночі, формуючи спільну багаторівневу систему стримування.
Роль авіації та морської компоненти
Безперервна повітряна логістика, що забезпечувала функціонування цього масштабного угруповання, базувалася на літаках C-17 Globemaster III, які транспортували техніку, боєприпаси та підкріплення, а також на літаках-заправниках KC-135 Stratotanker та KC-46 Pegasus, що дозволяли бойовій авіації довше залишатися в районі операцій. Морська компонента була представлена двома авіаносцями: новітнім USS Gerald R. Ford, що зайняв позицію у східній частині Середземного моря, та USS Abraham Lincoln, який увійшов у води Аравійського моря. Разом із ракетними крейсерами та есмінцями, ця армада зосередила понад двісті бойових літаків і сотні корабельних комірок вертикального пуску, завантажених крилатими ракетами. Такий масштабний розгортання сил, що коштує десятки мільярдів доларів, створював ефект політичної безповоротності.
Багатосферна операція та протидія Ірану
Початкова фаза операції та знищення іранської ППО
Операція “Epic Fury” розпочалася 28 лютого 2026 року з інтенсивних ударів по Ірану, попри частково функціональну систему протиповітряної оборони противника. Початкова фаза включала одночасне застосування крилатих ракет Tomahawk з морських носіїв, використання хибних цілей ADM-160 MALD для введення в оману іранських радарів, а також дії ударних та подавлюючих авіагруп, зокрема стелс-винищувачів F-35C та F-35I, і винищувачів F-15E та F-16, що завдавали ударів по активних радарах та вузлах управління ППО.
Після насичення радіолокаційного поля, у повітряний простір вводилися стратегічні бомбардувальники B-1B Lancer, B-52H Stratofortress та B-2A Spirit, які атакували логістичні вузли, військову інфраструктуру та захищені підземні об’єкти ядерної інфраструктури. Однак, ключовою проблемою залишалася структура іранської оборони, що базувалася на мережі підземних сховищ і тунелів, які робили об’єкти недосяжними для більшості авіаударів. Для протидії цьому, американська сторона застосовувала прицільні удари по прогнозованих входах у тунелі та вентиляційних шахтах, а також розсіювання мін GATOR у районах передбачуваних виходів, що унеможливлювало евакуацію та постачання прихованих позицій.
“Навіть успішне знищення наземних об’єктів не гарантувало виведення з ладу прихованих під ними ресурсів і не давало швидкого стратегічного ефекту.”
Відповідь Ірану та її наслідки
У відповідь на удари, Іран здійснив масований пуск близько 170 балістичних ракет, які, попри хаотичність, були спрямовані на вузли американської присутності та ключову інфраструктуру на Близькому Сході. Перехоплення цих ударів здійснювалося багатоешелонованою системою ПРО, проте темп витрати ракет-перехоплювачів виявився критично високим. На авіабазі Аль-Удейд було пошкоджено злітно-посадкову смугу, а 1 березня дрон-камікадзе вразив тактичний центр управління в порту Шуайба, призвівши до загибелі шести американських військових.
Остаточний крах вертикалі управління Ірану проявився у діях іранських військово-повітряних сил, які, залишені без зв’язку з Генштабом, почали приймати самогубні тактичні рішення. Два іранські бомбардувальники Су-24МК були збиті винищувачами ПС Катару, а американську базу Кемп-Буерінг атакував іранський винищувач F-5 Tiger II. Ці епізоди продемонстрували, що Іран як єдина скоординована військова сила фактично перестав існувати, розпавшись на ізольовані осередки.
Вихід із зони конфлікту та підсумки операції
Чотири тижні операції та ілюзія іранської могутності
Протягом перших десяти днів операції “Epic Fury”, авіація коаліції вразила понад 5000 об’єктів на іранській території, позбавивши Тегеран можливості вести скоординовану оборону. Інцидент 1 березня над Кувейтом, коли три американські винищувачі F-15E Strike Eagle були збиті кувейтським F/A-18 Hornet, підкреслив складність повітряного простору. Окрема операція з порятунку оператора озброєнь одного зі збитих американських F-15E, що відбулася за понад 300 кілометрів від найближчого кордону, стала однією з найскладніших в історії американського спецназу.
Ситуація підтвердила нездатність регулярних збройних сил Ірану захистити внутрішні райони від вільного пересування іноземних підрозділів спеціального призначення. Втративши зв’язок з командуванням, підрозділи були деморалізовані та уникали контактних боїв. Залишки цивільного уряду намагалися знайти дипломатичні виходи, тоді як уцілілі командири КВІР ігнорували столицю, продовжуючи розрізнені бойові дії.
Бомби проти партизанів та стратегічна заморозка
Після повітряно-ракетної фази, контроль над стратегічною Ормузькою протокою перейшов до розрізнених іранських сил, що призвело до обмеження проходу та непередбачуваних атак. США та союзники обмежилися точковими морськими операціями, оскільки повний контроль вимагав би окупаційної моделі. Кампанія не призвела до перелому, але зафіксувала новий баланс: удари порушили роботу ключових елементів іранської системи, але не зламали її розосереджений напівпартизанський складник.
На цьому тлі, оголошене завершення операції “Epic Fury” виглядає як фіксація досягнутого рівня тиску і спроба перевести конфлікт у дипломатичну площину. Протистояння перейшло у стан стратегічної заморозки з непрямими переговорами, де сторони стримують ескалацію, але не мають умов для його повного завершення.
