Збройні сили України, що ведуть затяжну війну проти агресора, стикаються з серйозними викликами у сфері мобілізації, що виявилося особливо гостро протягом останніх півтора року після трагічного інциденту в Пирятині, де загинув військовослужбовець ТЦК та СП Олександр Сикальчук. Ця подія стала символом наростаючого протистояння між цивільним населенням та військовими щодо мобілізаційних процесів, яке, на жаль, загострилося до критичної межі, призвівши до кровопролитних конфліктів. Відсутність належної уваги з боку політичного керівництва та, частково, суспільства до нагальних питань мобілізації призвела до деструктивного “ефекту розбитих вікон”, що проявляється як у зростанні агресії з боку цивільних щодо військовослужбовців, так і в неправомірних діях окремих представників ТЦК.
Аналіз структури та функціонування ТЦК
З кого складаються Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки
Варто зазначити, що Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) складаються не лише з військовослужбовців, як це часто може здатися з новинних повідомлень, але й з цивільних працівників, які виконують допоміжні функції. Військовослужбовці, в свою чергу, можуть бути умовно поділені на три основні групи: керівництво (начальник та його заступники), штаб, що займається безпосередньою організацією мобілізаційних процесів, та рота охорони, яка забезпечує порядок і безпеку. Начальника ТЦК призначають на посаду представники вищого командування, і саме він визначає загальний стиль та правила роботи всього колективу.
Штаб ТЦК відповідає за рекрутинг, призов та мобілізацію, а також частково за оповіщення громадян. Особливу увагу слід приділити посаді оператора “Оберіг”, який має доступ до реєстру військовозобов’язаних і може присвоювати громадянам статус “у розшуку”, що фактично уможливлює їхню “експрес-мобілізацію” на вулицях.
Досвід військових, які служили або служать у ТЦК, свідчить про різнобічний характер роботи цих установ. Наприклад, Микола, мобілізований у 2023 році, був розподілений на штабну посаду завдяки своїй юридичній спеціалізації, хоча сам був мобілізований “з вулиці”. Його слова підкреслюють, що “структура така ж, як і всі інші – всюди є люди, є нелюди. Просто на неї зараз скинули всі гріхи світу”. Валентин, інший військовий, також опинився в штабі ТЦК після мобілізації у 2025 році, але його враження від служби були значно гіршими, ніж він очікував. Олександр, який мав обмеження за станом здоров’я і не міг служити в бойових підрозділах, зрештою потрапив на штабну посаду до ТЦК, хоча обіцяні йому умови служби не були повністю реалізовані.
Рота охорони в ТЦК часто складається з військових, які перевелися з фронту після поранення. Ці військовослужбовці виконують як допоміжні функції, так і безпосередньо займаються оповіщенням громадян, супроводжують мобілізованих та виконують інші завдання, що часто пов’язані з підвищеним ризиком. Саме в такій роті служив загиблий Олександр Сикальчук. Загалом, у невеликому районному ТЦК може служити близько 50-60 осіб, тоді як у міському – понад сотню.
Особливості роботи груп оповіщення
Найбільш важким та небезпечним завданням у ТЦК є робота в групах оповіщення, які безпосередньо займаються перевіркою військово-облікових документів на вулицях та, у разі виявлення порушень, доставляють громадян до ТЦК. Незважаючи на постанову Кабінету Міністрів, яка мала б покласти частину відповідальності за оповіщення на місцеві органи влади, на практиці ця функція переважно лягає на плечі військових. Співпраця з поліцією щодо доставки людей до ТЦК розпочалася навесні 2024 року, але, як зазначають військові, багато старост та міських голів уникають роздачі повісток через страх перед сусідським невдоволенням.
Військовослужбовці, які входять до складу груп оповіщення, походять з роти охорони або зі штабу. У Київському обласному ТЦК декларують, що оповіщенням займаються лише військові з бойовим досвідом, хоча це викликає питання щодо доцільності такого підходу. Роздача повісток може бути як типовою роботою, до якої залучають усіх військовослужбовців, так і методом покарання за невиконання плану мобілізації, особливо в ТЦК з авторитарним керівництвом.
Робота в оповіщенні характеризується як “страшенно невдячна, фізично та морально виснажлива, об’єктивно небезпечна”. Військові, які перевелися з бойових частин, часто відчувають, що образ військового в тилу був спотворений. Василь, 37-річний військовослужбовець, який був відряджений до тернопільського ТЦК, описує свій досвід як “найбільшу моральну травму за свої чотири роки на фронті”, адже його, як ТЦК-шника, ненавидять усі – військові, цивільні та навіть власне начальство.
Група оповіщення починає роботу рано вранці, за будь-якої погоди, зазвичай складаючись з 3-4 осіб: двох військових ТЦК та двох поліцейських, а в прикордонних районах – і прикордонників. Вони перевіряють документи громадян через додаток “Резерв+” або систему “Оберіг”. У невеликих населених пунктах, де знайти когось на вулицях складно, групи можуть проводити час, відстоюючись біля заправок чи в засідках, що, на думку деяких військових, є неефективним.
За останні роки ефективність вручення повісток значно знизилася. Якщо раніше за день роботи вдавалося вручити десятки повісток, то нині бувають дні, коли за 16 годин роботи вручається лише одна. Це унеможливлює виконання плану щодо набору необхідної кількості людей для Збройних сил.
План мобілізації встановлює добову, тижневу та місячну кількість осіб, яких конкретний ТЦК має поставити на військовий облік. Поліція має свій план щодо кількості людей, яких вона має доставити до ТЦК, незалежно від того, чи стануть вони до лав ЗСУ. За словами військовослужбовців ТЦК, їхні установи нині виконують місячний план лише на 40-60%.
Військові розповідають про випадки, коли до ТЦК доставляли осіб з ментальними порушеннями або тих, хто мав законні підстави для відстрочки. За нинішніми законами, існує понад 20 підстав для відстрочки, але значна частина бронювань та відстрочок є фіктивними. Це призводить до ситуацій, коли автомобілі преміум-класу зупиняють на блокпостах, а їхні водії мають інвалідність або інші сумнівні документи.
Незважаючи на поширені відео з конфліктними ситуаціями, військові, опитані журналістами, зазначають, що агресивних нападів не так багато. Однак, регулярно під будівлями ТЦК збираються родичі затриманих чоловіків. Військові ТЦК, на відміну від поліції, не мають зі собою зброї та належних засобів самозахисту, що ставить їх у вразливе становище.
Мобілізація як інструмент влади та заробітку
На тлі історій про сумлінне виконання обов’язків військовослужбовцями ТЦК, існують також випадки, коли посада перетворюється на спосіб заробітку та тиску. Ці випадки, хоч і не є масовими, проте свідчать про серйозні проблеми всередині системи. Військових у ТЦК часто поділяють на тих, хто перевівся з фронту через поранення, та тих, хто “примазався до тилової служби”, часто займаючи керівні посади.
В одному з ТЦК, де служив Валентин, керівництво часто вдавалося до оформлення липових довідок для себе, щоб уникнути відправки на фронт, тоді як підлеглим за невиконання плану мобілізації загрожували відправкою на передову. Олександр, у ТЦК якого керівництво застосовувало заборонені шикування о 21 годині чи опівночі як покарання.
Валентин, працюючи оператором “Оберіг”, зіткнувся з проханнями колег “не кидати в розшук” конкретних людей, посилаючись на різні причини – від необхідності зберегти сільського священика до особистих зв’язків. Він також зазначає, що іноді ТЦК вищого рівня знімав громадян з розшуку, після чого вони раптово ставали заброньованими.
Бажання допомогти “своїм” та прагнення заробити були основними мотивами для деяких військових. Військові з груп оповіщення могли особисто надсилати дані для перевірки громадян оператору “Оберіг”, що означало можливість уникнути затримання за певну суму. Військові з роти охорони, що супроводжували мобілізованих, могли планувати “втечу” потрібної людини, отримуючи від цього значний прибуток, незважаючи на символічний штраф.
Примусова мобілізація, хоч і є невід’ємною частиною будь-якої тривалої війни, нині викликає сумніви у своїй ефективності. Це пов’язано з тим, що держава, відгородившись від цього процесу, переклала відповідальність на військовослужбовців. Недостатня кількість людей, сил і прав, відсутність адекватної державної політики, зневага з боку держави, брак довіри та корупція всередині системи – все це призводить до неефективності мобілізації. Крім того, близько півтора мільйона українців всіляко уникають військової служби, що також толерується суспільством.
Система мобілізації потребує термінових змін, якщо Україна прагне вистояти.
