Вітаю, шановні читачі. Це Репортєр, і сьогодні ми проаналізуємо одну з найболючіших точок українського політичного дискурсу — закордонні відрядження народних депутатів у розпал повномасштабної війни. У той час як суспільство вимагає максимальної концентрації ресурсів та присутності влади всередині країни, парламентські поїздки за кордон регулярно стають детонаторами суспільного невдоволення, перетворюючись із інструменту парламентської дипломатії на привід для нищівних мемів та скандалів.
Анатомія недовіри: від Танзанії до Бангкока
Феномен сприйняття закордонних поїздок українськими виборцями базується на хронічному дефіциті прозорості та попередніх гучних скандалах. Коли перший віцеспікер Олександр Корнієнко разом із колегами вирушає на Асамблею Міжпарламентського союзу в Танзанії для представлення інтересів держави на глобальному рівні, у соціальних мережах лунає переважно скепсис. Причиною цього є не сама географія дипломатичних маршрутів, а сумнівна спадщина попередніх років, коли статус службового відрядження використовувався не за призначенням.
За даними Центру Разумкова, рівень недовіри до Верховної Ради України сягнув критичних показників, де баланс довіри-недовіри становить мінус 77,4 відсотка, що робить будь-яке фото з аеропорту тригером для суспільного обурення.
Свого часу одіозний кейс із поїздкою Миколи Тищенка до Таїланду перетворив саме слово “відрядження” на прозивне поняття, після чого Рада національної безпеки і оборони була змушена жорстко обмежити виїзд посадовців. Проте проблема глибша за поодинокі зловживання: відсутність єдиної системи підзвітності призводить до того, що сумлінні дипломатичні місії та відвертий політичний туризм опиняються в одному інфопросторі.
Парламентська дипломатія як поле бою
Не можна заперечувати той факт, що робота на міжнародних майданчиках — у ПАРЄ, ПА ОБСЄ чи під час контактів із конгресменами США — є життєво необхідною для збереження підтримки України. Парламентарі ведуть складні кулуарні дискусії, виборюють пропагандистські та юридичні поступки, протидіють російським наративам і напрацьовують механізми майбутніх репарацій та міжнародних трибуналів. Проте ефективність таких візитів нівелюється через непрозорість критеріїв їхнього відбору.
- Відсутність чіткого розмежування між офіційною делегацією та поїздками за власний кошт.
- Брак публічних звітів із конкретними результатами та досягнутими домовленостями.
- Використання статусу народного депутата та судових рішень щодо закордонних паспортів фігурантами кримінальних проваджень як легальної перепустки для виїзду за кордон із подальшою неповерненням.
Шляхи вирішення кризи прозорості
Для того щоб повернути хоча б мінімальний рівень довіри суспільства до інституції парламенту, необхідні системні та радикальні зміни у сфері контролю за поїздками народних обранців. Поточна практика, коли звітність обмежується дописами у соціальних мережах або короткими релізами пресслужби, більше не працює. Необхідно створити спеціалізований цифровий хаб на офіційному сайті Верховної Ради.
- Запровадження окремого розділу про відрядження у профілі кожного депутата із зазначенням дат, країни, мети та безпосереднього результату поїздки.
- Суворе законодавче закріплення правила щодо обов’язкового оприлюднення детального звіту у фіксований строк, без якого подальші закордонні поїздки стають неможливими.
- Повна фінансова прозорість для всіх категорій поїздок, включаючи заходи за власний кошт чи за фінансування третіх сторін.
Поки український парламент не запровадить жорсткі стандарти підзвітності, кожна дипломатична місія сприйматиметься суспільством крізь призму недовіри. Прозорість є єдиним ефективним інструментом, здатним перетворити токсичне слово у лапках на реальний державний результат.
