Росіян, які б підтримували українську незалежність, немає. Яким бачили життя в Україні агенти ЦРУ – дослідження УП

Росіян, які б підтримували українську незалежність, немає. Яким бачили життя в Україні агенти ЦРУ – дослідження УП

Зміст

Протягом десятиліть, коли Україна перебувала під гнітом радянського режиму, Служба безпеки Сполучених Штатів Америки активно збирала інформацію про настрої та події всередині УРСР. Розсекречені документи ЦРУ, опубліковані “Українською правдою”, розкривають маловідомі деталі того, як формувалося сприйняття України в США, а також свідчать про глибоке прагнення українців до свободи та незалежності, яке не вдалося загасити навіть жорстокими репресіями.

Таємні спостереження за зірками футболу та прагненням до самоідентифікації

Несподівані контакти у Римі

У березні 1967 року, в готелі Lux поблизу римського вокзалу Termini, інформатор ЦРУ провів розмови з зірками київського “Динамо” та збірної СРСР з футболу – Валерієм Поркуяном та Йожефом Сабо. Хоча розмови здавалися загальними, сьогодні вони набувають особливого значення, особливо враховуючи подальший шлях Йожефа Сабо як тренера збірної незалежної України. Саме він у 1999 році здобув перемогу над росіянами у Москві, що вибила господарів з боротьби за вихід на Євро-2000.

На той час, навесні 1967-го, 27-річний Сабо, який щойно здобув перемогу над “Ромою” у складі збірної СРСР, міг лише мріяти про незалежність України. Він висловлював жаль, що футболісти “Динамо” змушені грати за кордоном виключно під егідою радянської команди, а українських спортсменів сприймають лише як радянських.

“Обидва, але перш за все Сабо, дуже цікавилися діяльністю української еміграції, та, здається, були задоволені її досягненнями, – повідомляв таємничий інформатор. – Сабо дуже зрадів, коли почув про запланований Світовий Конгрес Українців, і запитав чи схвалять його на Заході. Обидва були достатньо вражені тим, що їм розповіли про українську еміграцію, її школи, публікації, культурні установи тощо”.

Ці деталі свідчать про глибинне прагнення до національної ідентичності, навіть серед тих, хто був частиною радянської системи.

Від повоєнних обіцянок до реалій життя в УРСР

Обіцянки та реальність для репатріантів

У перші повоєнні роки СРСР активно заохочував українців за кордоном до повернення, випускаючи брошури, що вихваляли життя в Україні та обіцяли щастя й процвітання. За даними ЦРУ, репатріантам обіцяли одноразові виплати, допомогу продуктами та будівельними матеріалами, безкоштовне навчання, стипендії, відпочинок у санаторіях та навіть можливість обіймати керівні посади.

В брошурах друкувалися листи та свідчення репатріантів, які нібито добре почувалися після повернення, розповідаючи про високі зарплати шахтарів та інженерів. Москва тоді звітувала про повернення близько 1,2 мільйона українців до кінця 1940-х років. Проте, скільки людей насправді хотіли б повернутися, якби знали про справжній стан речей в УРСР?

Радіомовлення як інструмент впливу та опір

ЦРУ також приділяло значну увагу радіомовленню, збираючи інформацію про радіоприймачі, їхні ціни та доступність іноземних радіостанцій. Фіксувався вихід у ефір підпілля, зокрема звернення української радіостанції “Свобода народам, Свобода людям” 1 жовтня 1950 року, що закликала слухати передачі мовами поневолених народів.

Націоналізм, репресії та розчарування після війни

У доповідях Вашингтону вказувалося на процвітання націоналізму в Україні, що призвело до жорстоких антипартизанських заходів та депортацій у 1947-1951 роках. Повідомлялося про антирежимні настрої серед колишніх солдатів, які, попри обіцянки, повернулися до “тих самих страждань, що й раніше”. Причиною ненависті до радянської влади пояснювали категоричну протидію українців колективізації, яка забрала їхню землю, худобу та свободу віросповідання.

Життя в умовах дефіциту та русифікації

Голод 1947 року та колективізація на заході України

Документ 1954 року містив розповідь мешканця Києва про голод 1947 року, коли люди їхали на захід України в пошуках продовольства, обмінюючи одяг на зерно та картоплю. На західній Україні, де колективізація ще не була повністю проведена, фермери мали відносно вільні землі та власне господарство. Проте, опір створенню колгоспів був настільки сильним, що випадки насильства не були рідкістю.

Згадувалися чутки про український націоналістичний рух та партизанів, яких називали “бандерівцями”.

Продукти, одяг та соціальний клімат у Сєвєродонецьку

Реальність 70-річної давності в індустріальному Сіверськодонецьку (тоді Сєвєродонецьку) полягала в тому, що магазини були добре забезпечені продуктами лише перед великими комуністичними святами, а в інші дні панував постійний дефіци Стандартний раціон робітничої сім’ї складався з води й чорного хліба, капустяного супу, картоплі та крупи.

У документі ЦРУ відзначалася “певна напруженість” між українцями та росіянами, зумовлена “незначним суперництвом, спричиненим національною гордістю серед частини українців”. Хоча більшість чиновників були росіянами, а культурні заходи проходили російською мовою, автор не чув скарг від українців щодо русифікації.

“Первісна людина” та прагнення до кращого життя

Один з інформаторів порівнював середньостатистичного радянського громадянина з “первісною людиною”, яка задовольняється базовими потребами. Проте, ті, хто мав змогу порівняти своє життя з життям за кордоном, висловлювали бажання повернутися туди на роботу.

Від “відлиги” до дисидентського руху та прагнення до незалежності

Анекдоти як відображення настроїв

У доповіді ЦРУ за 1960 рік щодо ситуації у Львові наводилися анекдоти, що демонстрували ставлення до радянської влади. Один з них розповідав про марсіанина, який питав американських астронавтів, що вони будують, адже “вже був маленький, товстий, лисий приятель, який сказав, що скрізь буде кукурудза”, натякаючи на Хрущова.

У звіті зазначалося, що українців серед робітників Львова було 40%, а в східних регіонах – 70%. Економічна ситуація покращилася наприкінці 50-х, культурне життя в Україні було “досить добре розвинене”, функціонувало 125 театрів, з яких близько 100 – українські.

Проте, міжетнічні стосунки залишалися напруженими: “Українці не дуже люблять росіян. Вони називають їх “кацапами”, “Кацапендрією” та “старшими братами”, останній термін використовується в саркастичному тоні”. Українська інтелігенція симпатизувала ідеї незалежності, тоді як росіян, які б її підтримували, не було.

Дисидентський рух та боротьба за права

У дослідженні ЦРУ 1972 року відзначався потужний дисидентський рух, що виник у СРСР після “відлиги”, згадуючи про арешт Івана Дзюби, автора праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, заслання В’ячеслава Чорновола та боротьбу генерала Петра Григоренка за права кримських татар.

Втеча від радянської реальності

У середині 80-х років, коли планова економіка остаточно показала свою неспроможність, дехто з радянських громадян тікав на Захід. Прикладом є історія сержанта Миколи Мовчана з Житомирщини, який у 1983 році втік у США з Афганістану. Він згадував, що в СРСР існувало лише кілька базових моделей автомобілів, на відміну від великої кількості варіантів на Заході. Мовчана шокувало те, що радянські солдати стріляли по афганських цивільних особах, і це спонукало його здійснити мрію – втекти з СРСР.

“Перебудова”, Чорнобиль та пробудження національної свідомості

Народне невдоволення та політичне інакомислення

“Перебудова”, розпочата Михайлом Горбачовим, не змогла врятувати СРСР від наростаючого ідеального шторму. Дослідження “Радянське суспільство у 1980-х: проблеми та перспективи” вказувало, що головним викликом для влади було народне невдоволення зниженням якості життя. Це невдоволення призводило до забастовок, демонстрацій, зростання злочинності, корупції та алкоголізму, що негативно впливало на економічну продуктивність та соціальний клімат.

Чорнобильська катастрофа як каталізатор змін

Аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року стала справжнім “чорним лебедем” для Москви. Вона підірвала довіру до режиму в Україні, Білорусі та країнах Балтії, загостривши давнє народне розчарування. Невдоволення діями режиму вилилося в протести екологів та політичні демонстрації під прикриттям природоохоронних гасел.

Аналітична записка 1989 року зазначала, що “Українська політика оживає”, вказуючи на “Народний рух”, який “швидко розвивається, піднімає національну свідомість та згуртовує людей навколо підтримки суттєвої автономії України”. ЦРУ прогнозувало тенденцію до загострення українського націоналізму, що могло призвести до меншого контролю з боку Москви та навіть до повної незалежності.

Луганськ: боротьба за майбутнє та ідея автономії

Репортаж московської “Литературной газеты” з Луганська, переказаний співробітниками ЦРУ, свідчив про складну ситуацію в місті восени 1990 року. Конфлікти між консервативною облрадою та демократичним міськвиконкомом, спроби налаштувати росіян проти українців, робітників проти кооператорів – все це створювало атмосферу невизначеності.

Однак, з’явилася нова, “телепатична” передача ідей на відстані, яка швидко стала загальновідомою: автономія. Ця ідея, що спочатку промовлялася пошепки, виплеснулася на вулиці. Згадка про Донецько-Криворізьку республіку 1918 року, бойкот луганчанами рішення українського парламенту про перехід на київський час – все це свідчило про прагнення Луганщини до відокремлення.