Руслан Кравченко, наймолодший в історії України генеральний прокурор, став четвертим очільником Офісу Генерального прокурора за президентства Володимира Зеленського, який залишив країну після звільнення з посади. До нього, країну вже покинули Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова та Андрій Костін.
Системна криза інституції
15 вересня 2026 року Верховна Рада конституційною більшістю голосів (317 депутатів) ухвалила рішення про звільнення Кравченка, однак сам процес його відходу з посади виявився значно більш примітним, ніж голосування. В ніч на 14 вересня, напередодні голосування, Кравченко виїхав з України, оформивши собі службове відрядження до Литви, а потім до Франції, нібито для участі у слуханнях Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Наказ про це відрядження, датований 13 вересня, він підписав особисто, будучи ще чинним генеральним прокурором. Проте, детальний аналіз програми слухань ПАРЄ не містить згадок про участь Кравченка, що ставить під сумнів легітимність цього відрядження і натякає на його можливе оформлення “заднім числом”, як формальної причини для виїзду за кордон в умовах, коли навколо нього “замикалося коло”.
Наслідки та паралелі
Після голосування за звільнення Кравченка, конструкція його відрядження втрачає будь-який формальний сенс, адже він більше не обіймає посаду генпрокурора і не має повноважень представляти інституцію. Хоча юридичного обов’язку негайно повертатися в Україну в нього немає, якщо слідство не вручить йому підозру чи виклик, відсутність такого обов’язку не знімає численних питань.
Коли четвертий поспіль генеральний прокурор опиняється за кордоном у момент втрати посади, це вже свідчить не про індивідуальні особливості конкретних осіб, а про системну проблему в самій інституції. Це вказує на вразливість Генпрокуратури до корупційних схем, як-от масштабна операція НАБУ та САП “Карфаген”, та на фактичну відсутність механізмів внутрішнього стримування. Генпрокурор одноосібно вирішує питання відряджень, переслідувань, що призводить до вибіркового застосування права, як-от підозра директору НАБУ, що з’явилася в слушний момент. Основою такої кадрової політики є політична лояльність та особиста довіра з боку Банкової, а не компетенція.
Шляхи вирішення та євроінтеграційні зобов’язання
Вирішити цю системну ваду, яка відтворюється вже вчетверте, теоретично може ініціатива щодо запровадження конкурсного відбору генпрокурора через Вищу раду правосуддя, з вирішальним голосом міжнародних експертів. Це відповідало б зобов’язанням України перед Європейським Союзом щодо деполітизації посади, які були взяті ще у 2014 році, і є одним з пріоритетних пунктів “плану Качки–Коса” для членства в ЄС. Без відповідного закону логіка призначень залишатиметься незмінною, про що свідчать приклади Віктора Пшонки, Юрія Луценка, Руслана Рябошапки, Ірини Венедіктової, Андрія Костіна та Руслана Кравченка – призначенців, зручних для Банкової, а не для інституції.
Найбільш тривожним є швидкість, з якою відбувається заміна Кравченка за старою процедурою, що випереджає можливе прийняття законопроєкту про конкурсний відбір. Кабінет міністрів, відповідальний за євроінтеграційний трек, досі не вніс власного законопроєкту, залишаючи цю ініціативу виключно депутатською. Якщо нового генпрокурора призначать до ухвалення конкурсної процедури, це стане сигналом про бажання влади зберегти ручний контроль над посадою, а не скористатися моментом скандалу для зміни правил.
Важливо визнати, що навіть відкритий конкурс не є стовідсотковим захистом від зовнішнього втручання. Успіх закону залежить від реального незалучення до конкурсної процедури, що демонструє приклад справи Ольги Стефанішиної, де формально незалежні конкурси на антикорупційні посади виявилися керованими з Кабміну. Якщо така модель ручного управління застосовуватиметься до конкурсу на генпрокурора, закон про відкритий відбір нічого не змінить по суті, перетворившись на формальність.
“Це вже не збіг і не питання персональної долі кожного з них окремо. Це вирок системі добору, яка щоразу видає один і той самий результат, бо ж рішення ухвалюється кулуарно.”
Четверо генеральних прокурорів за одну президентську каденцію, жоден з яких не дослужив до кінця своїх повноважень, а лише залишав Україну, є свідченням системної кризи. Питання полягає в тому, чи стане ця ситуація приводом для впровадження конкурсного відбору, чи п’ятий генпрокурор Зеленського повторить шлях своїх попередників.
