Новий погляд на класичного монстра Universal, “Мумія Лі Кроніна”, обіцяє глибоке занурення у світ брутального боді-горору, проте чи вдалося режисеру Лі Кроніну, відомому за “Повстанням зловісних мерців”, втілити свої амбіції в повний хронометраж – питання відкрите. Фільм, що вийшов у 2026 році, намагається відійти від пригодницького духу попередніх екранізацій, наближаючись до атмосфери “Екзорциста” та вишуканого боді-горору, проте продюсерські реалії Blumhouse Productions, здається, наклали свій відбиток на кінцевий результат.
Переосмислення класики: Від фараона до демонічного паразита
Лі Кронін, який здобув визнання завдяки безкомпромісній жорстокості своїх попередніх робіт, запропонував радикально новий підхід до образу Мумії. Замість традиційної історії про забинтованого фараона, він створив історію, що зосереджується на сімейній драмі та перетворює монстра на метафору руйнівних процесів, що відбуваються всередині родини.
Сюжетна зав’язка: Зникнення, що перевертає життя
Сюжет розпочинається з трагедії: американський журналіст Чарлі Кенона (Джек Рейнор) та його вагітна дружина Лариса (Лая Коста) у Каїрі переживають зникнення своєї доньки Кеті (Наталі Грейс) просто з подвір’я. Через вісім років, коли родина вже повернулася до США та виховує ще двох дітей, їхній світ перевертається з ніг на голову. З’являється шокуючий дзвінок: їхню доньку знайшли живою, всередині стародавнього саркофага. Однак це возз’єднання швидко перетворюється на кошмар, адже Кеті повернулася зовсім не тією, ким була раніше.
“Мумія Лі Кроніна” – це не просто фільм жахів, це дослідження батьківської провини, страху втрати та того, наскільки далеко людина може зайти, коли стикається з незбагненним.
Візуальна агресія та фізичний жах
Однією з головних переваг фільму є його здатність глибоко проникати під шкіру глядача. Кронін майстерно використовує фізіологічний жах, створюючи атмосферу гниття та розпаду. Відсутність стерильності та відкрита демонстрація трансформації Кеті – з гнійниками, злітаючими нігтями, споживанням комах та жахливими судомами – вражають своєю винахідливою та брутальною агресією. Технічне втілення цих сцен, зокрема використання практичних ефектів, заслуговує на окрему похвалу, обіцяючи справжнє задоволення для шанувальників жанру.
Баланс між шоком та абсурдом
Режисер вправно балансує на межі між шок-контентом та чорним гумором, перетворюючи третій акт на кривавий театр жахів та абсурду, де навіть найбуденніші сцени можуть завершитися несподіваною жорстокістю. Фільм свідомо відмовляється бути комфортним для перегляду, провокуючи сильні емоції та змушуючи глядача замислитися над природою страху.
Продюсерські “болячки” та сюжетні прогалини
Однак, попри візуальну потужність та сміливий підхід до жанру, фільм стикається з типовими проблемами проєктів від Blumhouse Productions. Основною з них є невиправдано розтягнутий хронометраж – 134 хвилини для такого типу кіно виглядають надмірними. Замість того, щоб зосередитися на камерній сімейній трагедії, режисер додає сюжетну лінію єгипетської детективки Далії Закі (Мей Каламаві), яка намагається розслідувати зникнення Кеті. Ця лінія, на думку автора, руйнує темп фільму, відволікаючи від основного сюжету нудними сценами розслідування.
Емоційна відірваність та нераціональні герої
Крім того, емоційне ядро фільму, побудоване навколо батьківської провини та заперечення, не спрацьовує належним чином. Персонажі часто поводяться настільки нераціонально й відверто нестерпно, що емпатія до них швидко зникає. Це призводить до того, що жорстокість, яка відбувається на екрані, сприймається не як психологічна травма, а як огидний атракціон. Існує ризик, що глядач почне співчувати монстру, а не його жертвам, через їхню очевидну дурість.
“Мумія Лі Кроніна” – це амбітний експеримент, який пропонує свіжий погляд на відомого монстра, перетворюючи його на демонічного паразита. Проте, роздутий хронометраж, зайві сюжетні лінії та слабка емоційна прив’язка до персонажів не дозволяють цьому горору стати справжнім хітом, залишаючи його лише цікавим, але недосконалим видовищем.
Висновок: Майже шедевр, але з “але”
“Мумія Лі Кроніна” – це фільм з серйозною кризою ідентичності, що розривається між бажанням бути глибокою сімейною драмою та кривавим горором. Хоча з другим елементом режисер справляється блискуче, перше залишається недопрацьованим. У результаті, глядач отримує візуально вражаюче видовище, якому, однак, не вистачило продюсерських “ножиць” та режисерської креативності у монтажній кімнаті.
- Брутальний боді-горор, що викликає дискомфорт.
- Фантастична робота з практичними ефектами, гримом та звуковим дизайном.
- Смілива деконструкція класичного образу мумії.
- Невиправдано розтягнутий хронометраж.
- Зайва детективна лінія.
- Герої часто приймають відверто дурні рішення.
- Емоційна драма не працює, через що жорстокість фільму сприймається просто як “м’ясо” заради “м’яса”.
Для тих, хто шукає справді глибокий фільм жахів про прийняття смерті дитини в родині, рекомендується звернути увагу на “Озеро Мунго” (Lake Mungo).
