Християнські догми, що ґрунтуються на Старому Завіті, віддавна трактуються як прообрази подій Нового Завіту. Зокрема, мідний змій, піднятий Мойсеєм, вважається символом розп’ятого Ісуса, а манна небесна, що живила ізраїльтян у пустелі, — прообразом Святого Причастя. Іван Хреститель, у свою чергу, розглядається як предтеча Христа. Проте, виникає разюча паралель: події Нового Завіту, схоже, набувають свого відображення у сьогоденні, ніби передбачаючи завершення епохи не другим пришестям, а нинішньою війною, започатковуючи, таким чином, “Найновіший Завіт”. Цей новий етап виявився значно сумнішим, ніж будь-хто міг собі уявити, але його численні прообрази ми вже спостерігали.
Одним із найчіткіших таких прообразів є образ Марії, який резонує з досвідом матерів українських військових. Це образ жінки, яка виховує дитину, але змушена прийняти, що її син чи донька належать не лише їй, а й вищим цілям, що вимагають від них пережити невідомі випробування. Незважаючи на глибоке бажання захистити свою дитину, вона проводжає її на війну, готова віддати все, навіть зайняти її місце.
Гетсиманський сад як дзеркало душі солдата
Найбільш пронизливим і зрозумілим прообразом є образ Ісуса в Гетсиманському саду. Коли наші солдати читають про події Чистого четверга, вони можуть відчути, що ці рядки написані саме про них. Оточені найближчими людьми, але водночас самотні у своєму розумінні того, що чекає попереду. Вони знають про жах, кров і бруд, у які їм доведеться поринути, і, що найважливіше, йдуть туди добровільно.
“Забери від мене цю піксельну форму, але хай не моя, а Твоя буде воля”.
Це відчуття небажання переживати майбутні випробування, війни, але глибоке усвідомлення того, що це єдино правильний шлях, є спільним для багатьох.
Спогади про шкільні роки та сучасні реалії
Дні перед Великоднем завжди мали особливе значення, починаючи зі шкільних часів. У Чистий четвер у сільській церкві встановлювали картонну інсталяцію Гробу Господнього, а в п’ятницю виносили плащаницю. Навколо храму тричі проходила урочиста процесія з хоругвами, а поважні чоловіки несли Євангеліє. У суботу ввечері віряни збиралися біля плащаниці, співаючи страсні пісні до ранку. Автор згадує, як приєднувався до них, а потім, переодягнувшись, поспішав на Великодню службу.
Під час цих нічних бдінь, серед пісень та роздумів над іконами, улюбленими стали пісня “Сад Гетсиманський” та ікона “Молитва про чашу”, що зображує Христа, який молиться про звільнення від страждань, але підкоряється Божій волі.
Ніхто не говорить про те, як було Марії у ту ніч четверга. Відомо, що в п’ятницю вона все бачила і стояла під хрестом, але де вона була і про що думала у четвер? Як звучала її молитва?
Десять років потому, у травні 2024 року, автор, перебуваючи у відпустці після Великодня, відчув глибоке усвідомлення цих слів. Повернувшись до рідного села, він допоміг спорудити місце для плащаниці, а потім пережив Страсну п’ятницю. Дев’ять років тому, саме в цей день, його дядько Сергій несподівано приїхав у відпустку з АТО. Тоді 90-літній вуйко Нестор, репресований односелець, ніс Євангеліє, а до церкви під час проповіді залетіла ластівка.
Цього разу ситуація змінилася: автор був у відпустці, дядька Сергія не було в Україні, а вуйка Нестора вже не було серед живих. Багато людей, з якими він виріс у церкві, також відійшли у вічність. Навіть хоругви не було кому тримати, і паламар змушений був шукати людей. Саме автору доручили нести Євангеліє. Коли священик поклав йому на плече важку книгу, він, розвертаючись, вдарився об лавку і побачив, як його мама заплакала. Спочатку він припустив, що це через його незграбність, але її сльози продовжували текти.
Під час урочистої процесії, де першим ніс хрест, за ним йшов автор з Євангелієм, потім четверо чоловіків із плащаницею, хоругви та священник, автор постійно зустрічався поглядом з матір’ю, яка плакала. Він помилково думав, що її сльози — це реакція на його можливе падіння.
Після служби, коли він запитав про причину її сліз, вона відповіла: “Бо ти поїдеш”.
Жіночий біль як віддзеркалення материнства
Поряд з матір’ю, були ще дві жінки, чиї сини перебували на війні. Вони плакали разом, і їхній біль був незрозумілим для оточуючих. Це був їхній Чистий четвер і їхня Страсна п’ятниця. Церковний хор співав пісні про Марію, але насправді ці пісні звучали про біль цих двох жінок.
На тлі теплого і світлого дня, коли односельчани урочисто процесією обходили церкву, біля школи стояли прибиральниця і вчителька. Прибиральниця, у чорній хустці, витирала сльози — її маленька дитина померла цього року. Серед людей, що йшли, були дві жінки, чиї сини воювали. Хор співав:
“Ти жертвувався увесь світ спасати, а за те діждався невинно вмирати”.
Всі прообрази втілилися, і триває “Найновіший Завіт”.
“За світ лукавий, злобний і неправий, що сповнив на Тобі свій засуд кривавий”.
Ідучи за хрестом і несучи Євангеліє, автор відчув, що несе не книгу, а кожного полеглого побратима.
Фото з храму Климентія Шептицького у Львові, опубліковане Іванкою Димид, демонструє інсталяцію Андрія Винничка за ідеєю отця Севастяна Дмитруха. Цього року плащаниця розташована серед портретів загиблих захисників, уособлюючи їхню жертву поряд із розп’ятим Христом.
Додаткова інформація свідчить про те, що в Україні триває повномасштабна війна, розпочата Росією у лютому 2022 року. Ця війна призвела до численних людських жертв, руйнувань та гуманітарної кризи. Багато українців втратили своїх близьких, а багато хто змушений був покинути свої домівки.
Символізм Великодніх подій та їхнє відображення у сучасній українській дійсності набуває особливого значення в контексті війни. Образ Марії, матері, яка відпускає свого сина на війну, відображає трагічну реальність багатьох українських родин. Подібно до Ісуса в Гетсиманському саду, українські солдати стикаються з важкими випробуваннями, самотністю та необхідністю приймати складні рішення.
Ініціатива розміщення портретів загиблих захисників серед квітів на плащаниці є потужним символом пам’яті та пошани до тих, хто віддав життя за Україну. Вона підкреслює зв’язок між жертвою Христа та жертвою українських героїв, що борються за свободу і незалежність своєї країни.
