Втрата людяності – це реальна небезпека, коли ми занурюємося у вир новин про катування, розслідування та пошук винних; однак, проєкт пам’яті журналістки Вікторії Рощиної, що складається з серії олійних портретів та їхніх друкованих копій, розкиданих по всьому світу, покликаний не лише вшанувати її, але й зберегти пам’ять про неї як про людину та журналістку, а не лише як про символ чи героїню заголовків.
Марія Романенко, колишня колега Вікторії Рощиної з hromadske, з якою вони пропрацювали разом кілька років, ділиться спогадами про свою напарницю, підкреслюючи, що саме її присутність в офісі та часті взаємодопомоги залишили глибокий слід. Вікторія завжди бралася за найскладніші, часом навіть нудні теми, висиджуючи багатогодинні судові справи до кінця, а потім наполегливо домагаючись відповідей від обвинувачених чи підсудних, не покидаючи зали суду, доки не отримувала необхідну інформацію для своїх статей.
Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, Рощина зосередилася на висвітленні життя на окупованих територіях, вирушаючи туди, куди боялися їхати багато хто, аби розповісти про долю людей в окупації, керуючись принципом “Хто, якщо не я?”.
У грудні 2025 року, волонтер з Уельсу Пол Джеймс, який неодноразово бував в Україні, допомагаючи Благодійному фонду “Мурашки”, що готує сухі страви для ЗСУ, зв’язався з Марією. Він розповів, що під час однієї зі своїх поїздок познайомився з Вікою на столичному залізничному вокзалі, і її історія глибоко закарбувалася в його пам’яті.
У жовтні 2024 року, коли стало відомо про загибель Вікторії від катувань у російських в’язницях, Пол, котрий рідко користується Facebook, побачив фото журналістки в дописі Володимира Зеленського й дізнався про її смерть. Його настільки вразила історія Вікторії, що він, ніколи раніше не займаючись проєктами пам’яті, вирішив зробити щось для вшанування її пам’яті.
Початково Пол планував створити мурал, розглядаючи для цього як Київ, так і міста за межами України, але масштаб задуму видавався настільки великим, що йому порадили розпочати з олійного портрета.
Створення проєкту пам’яті
Завдяки київській художниці Анні Сірош з’явилося три олійні портрети Вікторії та близько 10 друкованих копій, а сама робота отримала назву “Хоробра серцем” (“Brave at Heart” англійською). Кошти на створення цих творів були зібрані серед друзів і знайомих Пола, а також волонтерів Фонду “Мурашки”.
Один з оригіналів зараз перебуває в Англії, де Марія використовувала його під час публічних виступів, зокрема в валлійському парламенті, розповідаючи про Віку.
Розподіл портретів та принтів
- Другий оригінал знаходиться у батька Вікторії, Володимира, який побажав, щоб на портреті була зображена його донька з Орденом Свободи на шиї – нагородою, яку вона, на жаль, не встигла отримати за життя. На тлі портрета – краєвид Кривого Рогу, міста, що мало особливе значення для родини.
- Третій оригінал був вручений головній редакторці “Української правди” Севгіль Мусаєвій за участі Анни Сірош, Марії Романенко та Пола Джеймса.
Щодо друкованих копій, то ідеї щодо їхнього призначення були менш визначеними. Марія звернулася до знайомих редакторів і журналістів, а також опублікувала оголошення в Facebook-групі “Жінки в Медіа”, що призвело до знайомства з представниками Херсонської міської ради, Платформи пам’яті “Меморіал” та Національної спілки журналістів у Києві.
Таким чином, принти з портретом Вікторії знайшли свої місця в редакціях, журналістських організаціях та культурних просторах. Один з них відправився до редакції NV, де працює колишній колега Вікторії та Марії, Ромео Кокряцький.
Ще один принт висить у київському хостелі, з яким Пол підтримує добрі стосунки та який часто приймає іноземців. Один принт знаходиться в офісі компанії в США, а останній Марія подарувала валійському депутату українського походження Міку Антоніву. Мік Антонів, який регулярно приїжджає в Україну з гуманітарною допомогою і вже вийшов на пенсію, особисто передав портрет до українського хабу в Кардіфі, де він зараз виставлений.
Важливість пам’яті та боротьби за правду
Кожен отримувач портрета є невипадковим, від редакцій і колег, з якими співпрацювала Вікторія, до іноземних країн, де важливо пам’ятати про ціну миру та свободи, і, звичайно, до Херсона, міста, про яке вона писала і яке добре знає, що таке окупація, репресії та боротьба за право говорити правду. Особливо зворушливим було повідомлення про те, що херсонський портрет подорожуватиме різними підпільними культурними просторами міста, щоб його могли побачити якомога більше людей.
Пам’ять має надзвичайне значення, адже росіяни намагаються не лише фізично знищити українців, але й стерти їхній голос, присутність та історію. Вікторія прагнула, щоб увесь світ знав про злочини Росії проти українців, тому наш обов’язок – не дати світу забути про неї.
Марія Романенко
