У великій війні, що триває, перемога є результатом тисяч злагоджених рішень, дій та внеску кожної окремої людини. Окрім тих, хто безпосередньо тримає лінію фронту, командує підрозділами чи розробляє новітні зразки озброєння, існують ті, хто забезпечує фундамент, без якого навіть найбоєздатніше військо не здатне вести тривалу та ефективну боротьбу. До цих незамінних елементів належать дисципліна, керованість, злагоджена взаємодія, дотримання правопорядку та здатність оперативно реагувати на нові, непередбачувані виклики. Сучасна війна – це складна система, де функціонування кожного компоненту є критично важливим для загальної ефективності; вихід з ладу одного елементу неминуче призводить до послаблення всієї конструкції. Саме такою невід’ємною ланкою є Військова служба правопорядку (ВСП) – спеціалізоване правоохоронне формування у складі Збройних Сил України, діяльність якого, хоч і рідко потрапляє в центр суспільної уваги, є надзвичайно багатогранною та важливою.
Діяльність Військової служби правопорядку, хоча й не завжди знаходиться на радарах суспільної думки, охоплює надзвичайно широкий спектр завдань, що виходять далеко за межі простого підтримання порядку. До її ключових функцій належать не лише безпосереднє забезпечення правопорядку та виконання бойових завдань, але й сприяння поверненню військовослужбовців до строю, проведення стабілізаційних заходів на звільнених територіях, а також важлива робота з документування інформації, яка може стати ключовим доказом російських воєнних злочинів у майбутньому, зокрема, в міжнародних судових процесах.
Такий підхід до організації військової правоохоронної діяльності не є унікальним українським феноменом; практично кожна сучасна армія світу має власні військові правоохоронні структури, які нерідко наділені ще й слідчими функціями. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки цю роль виконує Military Police Corps, у Великій Британії – Royal Military Police, у Німеччині – Feldjäger, у Нідерландах – Koninklijke Marechaussee, у Польщі – Żandarmeria Wojskowa, у Франції – Gendarmerie nationale, а в Італії – Arma dei Carabinieri.
Після відновлення незалежності Україна успадкувала від радянської системи систему військової юстиції, що включала військові трибунали, військову прокуратуру та інші спеціалізовані інституції. Протягом наступних років ця система поступово трансформувалася: у 2010 році були ліквідовані військові суди, а реформи кримінальної юстиції суттєво змінили повноваження інших військових інституцій.
Важливою частиною цієї трансформації стало створення у 2002 році Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. На початковому етапі її основними завданнями були підтримання військової дисципліни, запобігання правопорушенням, патрулювання, проведення дізнання у справах про військові правопорушення, охорона військового майна та допомога командирам у забезпеченні порядку у військових частинах, що повністю відповідало потребам армії мирного часу.
Проте справжня цінність будь-якої інституції виявляється в умовах випробувань, і для Військової служби правопорядку, як і для Збройних Сил України загалом, таким найсерйознішим випробуванням стала російська агресія. Після початку війни у 2014 році українське військо розпочало процес переформатування, стрімко збільшуючись у чисельності, змінюючи принципи підготовки, управління та взаємодії, а досвід бойових дій змушував переглядати усталені підходи майже в усіх сферах військової служби.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році лише прискорило ці процеси. За короткий термін чисельність Збройних Сил зросла в рази, з’явилися нові підрозділи, новітні види озброєнь, несподівані способи ведення бойових дій та виклики, з якими українське військо раніше не стикалося.
Разом з армією мала трансформуватися й Військова служба правопорядку, яка зіткнулася з завданнями, що ще кілька років тому здавалися майже непередбачуваними: безперервне переміщення сотень тисяч військовослужбовців і техніки, робота на прифронтових та звільнених територіях, забезпечення безпеки критично важливих об’єктів, пошук військовослужбовців, налагодження взаємодії з іншими правоохоронними органами та реагування на кризові ситуації в умовах масштабної війни.
У цих умовах стало очевидним, що ВСП не може залишатися структурою, асоційованою виключно з контролем чи покаранням. Війна вимагала зовсім іншого підходу – допомагати війську зберігати свою боєздатність. Це означало не лише реагувати на порушення, а й глибоко розуміти їхні причини, запобігати їм та знаходити рішення, що дозволяють армії залишатися максимально ефективною.
З початком повномасштабного вторгнення спеціальні підрозділи Військової служби правопорядку почали виконувати бойові завдання безпосередньо в районах ведення бойових дій, діючи у тісній взаємодії з іншими складовими Сил оборони України. Вони беруть участь в оборонних та спеціальних операціях, забезпечують захист стратегічно важливих військових об’єктів, проводять пошуково-евакуаційні заходи та виконують інші завдання, від яких часто залежить стійкість оборони на ключових напрямках.
Одним із перших таких випробувань стала героїчна оборона Василькова в перші дні повномасштабного вторгнення. Саме тут спецпризначенці ВСП, разом з іншими підрозділами Сил оборони, стали на захист військового аеродрому, захоплення якого могло забезпечити противнику можливість перекидання повітряного десанту для подальшого наступу на Київ. Перебуваючи під постійними ракетними ударами, вони стійко утримували визначені рубежі, забезпечували прикриття злітно-посадкової смуги для виконання бойових завдань тактичною авіацією та успішно здійснили пошук і евакуацію катапультованого українського льотчика в умовах інтенсивного вогневого впливу противника. Цей епізод став одним із перших яскравих підтверджень здатності спеціальних підрозділів ВСП ефективно виконувати найскладніші бойові завдання пліч-о-пліч з іншими підрозділами Сил оборони України.
Показовим прикладом системних змін стала робота ВСП з військовослужбовцями, які самовільно залишили військові частини (СЗЧ). Хоча самовільне залишення військової частини завжди було серйозним правопорушенням, повномасштабна війна виявила, що за однаковою юридичною кваліфікацією можуть стояти абсолютно різні життєві обставини.
Тривалі бойові дії без ротацій, фізичне та психологічне виснаження, неможливість своєчасно отримати відпустку, складні сімейні обставини або конфлікти всередині підрозділу нерідко ставали чинниками, які спонукали військовослужбовців до такого кроку. Це, звісно, не скасовує відповідальності, але ставить перед державою інше питання: чи завжди вона може дозволити собі втратити підготовленого бійця, якщо існує реальна можливість повернути його до служби?
Саме тому Військова служба правопорядку розпочала розбудову механізму, спрямованого не лише на розшук таких військовослужбовців, а й на їхнє повернення до строю. Це включало з’ясування причин залишення частини, відновлення необхідних документів, пошук підрозділів, готових прийняти військовослужбовця, та супровід усього процесу.
У ході вивчення причин самовільного залишення частини ВСП з’ясувала, що однією з найпоширеніших підстав була тривала відсутність відпусток або неможливість їх отримати навіть за нагальних сімейних чи особистих обставин. Ці висновки стали одним із чинників, що привернули увагу до проблеми та були враховані під час подальшого вдосконалення законодавства, зокрема щодо гарантування військовослужбовцям права на відпустку.
Водночас стало очевидним, що формального поновлення у списках особового складу недостатньо. Людина має повернутися до командира, який готовий зрозуміти причини попередньої ситуації, допомогти відновити довіру в колективі, забезпечити належну підготовку та створити умови, за яких подібна ситуація не повториться. У багатьох випадках це означало також допомогти військовослужбовцю вирішити сімейні чи соціальні проблеми або надати можливість скористатися давно необхідною відпусткою.
Такий підхід виявився не лише гуманним, але й прагматичним, оскільки дозволяв зберегти для війська людей, які вже мали бойовий досвід і були здатні виконувати складні завдання.
Ефективність цієї моделі підтверджувалася конкретними випадками. На одному з напрямків у Донецькій області військовослужбовців, які повернулися після самовільного залишення частин, підготували та залучили до виконання бойових завдань разом із підрозділом спеціального призначення ВСП. Протягом кількох тижнів вони брали участь в обороні населеного пункту, і під час одного з боїв двоє з них не лише не залишили позицію, а, навпаки, винесли пораненого спецпризначенця та надали йому першу допомогу, фактично врятувавши йому життя. І таких випадків, як зазначається, багато.
Ця історія не заперечує серйозності самовільного залишення частини, але показує, що формальна юридична категорія не завжди дає повне уявлення про людину, її мотиви та потенціал. За належних умов чимало таких військовослужбовців можуть повернутися до служби, сумлінно виконувати свої обов’язки і знову стати частиною бойових підрозділів.
Досвід роботи із СЗЧ став лише одним із прикладів того, як війна трансформувала саму логіку діяльності Військової служби правопорядку. Вона дедалі більше переходила від реагування на наслідки до попередження проблем, від формального контролю – до пошуку рішень, що зміцнюють спроможність війська. І на даний момент виглядає так, що повернення функції досудового розслідування може стати одним із таких стратегічних рішень.
Аналогічний адаптивний підхід почав визначати й інші напрями розвитку ВСП. Після 2024 року одним із ключових напрямів стала перебудова її організаційної моделі, де головним критерієм перестала бути кількість підрозділів чи формальне виконання визначених функцій, а натомість – практичний результат: наскільки швидко структура здатна реагувати на нові виклики та наскільки її робота допомагає військам виконувати бойові завдання. Саме такий підхід дозволив оперативно створювати нові спроможності там, де вони були справді необхідні.
Одним із таких прикладів став підрозділ швидкого реагування “Скорпіон”. Повномасштабна війна передбачає, що сотні тисяч людей проходять через надзвичайно складний бойовий досвід, і більшість із них після завершення служби намагаються повернутися до мирного життя. Держава повинна бути готовою до кризових ситуацій, коли військовослужбовець, який пережив бойові дії, отримав поранення чи перебуває у стані гострого психологічного стресу, потребує особливого підходу. У таких випадках стандартних правоохоронних навичок може бути недостатньо; необхідне глибоке розуміння специфіки військової служби, бойового досвіду, психологічного стану людини та ефективних способів деескалації конфлікту.
Показовим став нещодавній випадок у військовому госпіталі, де один із військовослужбовців погрожував застосувати гранати. Такі ситуації потребують максимально виважених дій, які неможливо ефективно вирішити лише силою – необхідно розуміти психологію людини, яка пройшла війну, і вміти знизити рівень напруги, не допустивши трагедії.
Створення подібних підрозділів – це робота на випередження. Йдеться не про те, що ветерани чи військовослужбовці становлять підвищену небезпеку, але відповідальна держава повинна мати професійні механізми реагування саме на ті виняткові випадки, коли людина потребує спеціальної допомоги або особливого підходу.
Не менш помітні зміни відбулися й у повсякденній роботі ВСП. Наприклад, військова інспекція безпеки дорожнього руху забезпечує мобільне та оперативне переміщення військ, а зараз вони ще й об’єдналися з патрульною службою у спільні мобільні групи. Це рішення дозволило підвищити безпеку самих інспекторів, зробити патрулювання більш мобільним і водночас ефективніше виконувати завдання.
Подібний підхід ВСП застосовувала і в інших напрямках роботи. Підрозділи Служби виявляли схеми ухилення від військової служби, використання підроблених документів, фіктивних медичних висновків або неправдивих підстав для звільнення чи отримання відстрочки. Їхня робота не завершувалася передачею матеріалів правоохоронним органам; на основі отриманого досвіду розроблялися рекомендації, які дозволяли територіальним центрам комплектування та іншим підрозділам виявляти подібні порушення ще на ранніх етапах.
Водночас практика війни ще раз підтвердила: ефективність військового правопорядку залежить не лише від повноважень окремої інституції, а й від її здатності працювати спільно з іншими органами. Це особливо стосується військового правопорядку, де успіх залежить від чіткої взаємодії між військовими та правоохоронними органами.
Військова служба правопорядку працює всередині військового середовища й добре розуміє його специфіку. Водночас вона, на жаль, не наділена повним обсягом процесуальних повноважень для здійснення оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування. Саме тому багато завдань виконуються у взаємодії з Національною поліцією, Державним бюро розслідувань та іншими органами державної влади, і існує чимало цікавих прикладів такої співпраці.
Нещодавно стався жахливий випадок із вбивством братів Мосейчуків, де запідозрили військових 155-ї бригади, яка знаходилася в регіоні виконання бойового завдання. Тоді інформація, отримана ВСП, допомогла встановити обставини цього злочину, а також місце приховування тіл загиблих. Після передачі матеріалів Національній поліції були проведені затримання, ексгумація та інші необхідні процесуальні дії.
За таким самим принципом вибудовується взаємодія і в інших напрямках роботи, зокрема, під час пошуку та повернення втраченого військового майна. В умовах інтенсивних бойових дій зброя, боєприпаси, техніка чи інше майно можуть бути втрачені, пошкоджені або незаконно відчужені. ВСП виявляє такі випадки, встановлює їх обставини та разом з іншими уповноваженими органами працює над тим, щоб запобігти незаконному обігу військового майна й повернути його до законного використання.
Ще одним викликом, який поставила повномасштабна війна, стало забезпечення правопорядку на звільнених територіях. Після завершення бойових дій цивільні органи влади не можуть відновити роботу миттєво, і завжди існує перехідний період, коли необхідно підтримувати порядок, взаємодіяти з місцевим населенням, реагувати на загрози безпеці та створювати умови для повернення державних інституцій.
Саме це Україна побачила після звільнення Київщини, Херсонщини та інших територій. Поки цивільні органи лише відновлювали роботу, ВСП вже забезпечувала правопорядок, підтримувала командування та допомагала створювати умови для повернення державних інституцій.
Цей досвід отримав продовження і під час Курської операції, де військовослужбовці ВСП також виконували стабілізаційні завдання в районах, що перебували під контролем Сил оборони України, і, зокрема, забезпечували дотримання міжнародного гуманітарного права. Він ще раз підтвердив, що сучасна війна потребує спеціалізованої військово-правоохоронної інституції, здатної діяти не лише в тилу, а й безпосередньо в районі бойових дій та на територіях після їх переходу під контроль своїх військ.
Подібні функції давно виконують військові жандармерії та військова поліція багатьох держав. Український досвід лише підтвердив необхідність розвитку цієї спроможності.
Однак, мабуть, найважливішою новацією, яку сформувала повномасштабна війна, стало документування інформації про порушення права збройних конфліктів (battlefield evidence). Сучасна війна залишає величезний масив потенційних доказів: речові докази, супутникові знімки, відео з безпілотників, електронні носії, документи, уламки боєприпасів та інші матеріали. Першими до них майже завжди потрапляють військовослужбовці. Слідчі далеко не завжди можуть оперативно працювати безпосередньо в районі бойових дій, але й військовий не повинен перетворюватися на слідчого. Саме тому ВСП розвиває систему, яка допомагає військовослужбовцям розпізнати потенційно важливу інформацію, правильно її первинно зафіксувати, зберегти й передати правоохоронним органам. Йдеться не про покладання на військових нових обов’язків, а про створення простих алгоритмів, які дозволяють не втратити потенційно важливі докази, не відволікаючи особовий склад від виконання бойових завдань.
Для України це має стратегічне значення. Розслідування міжнародних злочинів триватимуть роками, але їхній результат залежить від рішень, ухвалених сьогодні. Доказ, втрачений на полі бою, завтра вже неможливо буде відновити.
Комплексний досвід ВСП дедалі більше цікавить міжнародних партнерів. Важливу роль у його розвитку відіграє 25-й навчальний центр Військової служби правопорядку. Тут не лише готують військовослужбовців Служби, а й розвивають міжнародне співробітництво та впроваджують сучасні стандарти підготовки. Центр став партнерським навчальним осередком НАТО, а українські інструктори вже проводять курси англійською мовою, навчаючи представників держав-партнерів.
Це показовий приклад того, як змінилася роль України. Якщо раніше ми переважно переймали міжнародний досвід, то сьогодні дедалі частіше ділимося власним. Більшість країн НАТО розвивали свої військові правоохоронні структури під час миротворчих або експедиційних операцій. Україна ж адаптує їх до умов війни найвищої інтенсивності – із масовим застосуванням безпілотників, високоточної зброї, цифрових технологій і постійною зміною тактики. Саме тому український досвід уже становить практичний інтерес для партнерів.
Досвід повномасштабної війни по-новому поставив питання про майбутнє військового правопорядку в Україні. Фактично сьогодні Військова служба правопорядку вже виконує значну частину функцій, які в багатьох країнах покладені на військову поліцію. Водночас її законодавчі можливості не завжди відповідають реальному колу завдань.
Це не означає, що повноваження потрібно розширювати будь-якою ціною. Зміни мають супроводжуватися належними гарантіями законності, професійною підготовкою, ефективним контролем і повагою до прав людини. Проте війна показала головне: інституційна основа військової поліції в Україні вже існує. Тому питання полягає не у створенні нової структури чи зміні назви, а в розвитку тієї, що вже довела свою ефективність.
Логічним продовженням цього розвитку є законодавчі зміни, які мають надати Військовій службі правопорядку повноваження здійснювати досудове розслідування окремих військових кримінальних правопорушень. Йдеться про СЗЧ, дезертирство та інші злочини, безпосередньо пов’язані з проходженням військової служби – тобто сфери, де вони фактично і так цим займаються. Це ті повноваження, які і були у Військової служби правопорядку до 2012 року, і які були забрані як один із елементів гібридної війни для послаблення нашого війська.
За останні два роки змінилася не лише Військова служба правопорядку. Змінилося саме розуміння її ролі. Усі ці рішення народилися не з теоретичних концепцій і не з бажання наслідувати іноземні моделі; їх продиктувала сама війна. Сьогодні Військова служба правопорядку – це значно більше, ніж інституція, що підтримує дисципліну. Вона допомагає війську залишатися керованим, забезпечує військовий правопорядок, сприяє стабілізації звільнених територій, взаємодіє з іншими правоохоронними органами та робить свій внесок у майбутнє правосуддя.
Зрештою, сила держави визначається не лише кількістю зброї чи успіхом окремих операцій. Вона залежить й від здатності будувати інституції, які навчаються, швидко адаптуються та знаходять відповіді на нові виклики. Саме такі інституції зміцнюють військо під час війни й закладають основу безпеки та верховенства права після її завершення.
