Останні дискусії навколо пам’ятників, перейменувань вулиць та спадщини російських письменників виявили цікаву тенденцію: так звані “москофіли-пушкіністи” відчувають занепокоєння через зростання значення української культури та втрату актуальності власне російської. Їхній страх полягає в тому, що вони, як прихильники російського культурного наративу, стануть неактуальними в новому українському контексті. Це тривожне усвідомлення змушує їх вдаватися до маніпуляцій, намагаючись представити свої позиції як захист культури загалом, боротьбу за духовні цінності та відстоювання нібито універсальних літературних шедеврів, які, на їхню думку, Україна втратить, відмовляючись від них. Однак, при глибшому аналізі їхніх аргументів стає очевидним, що справжня турбота про українську культуру та спільноту відсутня; натомість домінує бажання зберегти свій звичний статус-кво та власну значущість у межах нав’язаної імперської матриці.
Занепокоєння “москофілів”: страх втрати актуальності
Основне занепокоєння прихильників російської культури полягає в усвідомленні того, що українська культура набуває нового значення, а їхня власна – втрачає його. Цей процес викликає у них страх стати неактуальними, втратити свою “вищу” позицію, яка десятиліттями культивувалася в рамках імперської ідеології. Вони прагнуть уникнути звинувачень у підтримці агресора, тому переносять дискусію на загальнокультурний рівень, намагаючись представити свої уподобання як загальнолюдські цінності. Це створює ілюзію об’єктивності, хоча насправді їхня мотивація – зберегти власну значущість у світі, який стрімко змінюється. Вони часто апелюють до “світової величі” російських авторів, забуваючи про те, що кожна національна культура має своїх героїв і свій канон. Наприклад, у Франції першість належить Гюго, в Іспанії – Сервантесу, а в Польщі – Міцкевичу, і лише на другому місці стоять інші визначні постаті, включно з російськими.
Аргументація “захисників культури” та її слабкі сторони
“Вони хочуть уникнути звинувачень у захисті країни-агресора, тому переводять розмову на загальнокультурний рівень. Дуже часто вживають аргумент, що якийсь із їхніх розпрекрасних авторів насправді дуже важливий у світі, і ми програємо, якщо відмовимось від нього.”
Цей підхід демонструє певну маніпулятивність, адже він приховує справжню мету – збереження імперського наративу. Переведення розмови на “загальнокультурний рівень” дозволяє уникати прямих відповідей на питання про колоніальну природу російської культури та її використання як інструменту експансії. Аргумент про “світову важливість” окремих російських творів слугує спробою ототожнити російську культуру з чимось універсальним і незамінним, ігноруючи при цьому багатство та самобутність інших культур, зокрема української. Насправді, російська культура, хоч і має свої досягнення, ніколи не була самодостатньою і завжди спиралася на імперську владу та ресурси.
- Ігнорування української культури: Прихильники російської культури часто демонструють повну байдужість до української спадщини, зокрема до “Розстріляного відродження”, дисидентської літератури, нового канону української літератури чи мистецтва. Їх не цікавить розвиток української культури, нові пам’ятники, що не мають відношення до російських діячів, чи читання українських, кримськотатарських, польських, чеських, грецьких, єврейських класиків.
- Пріоритет російської літератури: Вони відмахуються від знайомства з іншими культурами, вважаючи їх “не на часі” або “не так значимими”, натомість наполягаючи на винятковості російської літератури. Це підкреслює їхню нездатність або небажання сприймати іншу культурну парадигму.
- Збереження статусу-кво: Їхня основна мотивація – збереження власного статусу та авторитету, який вони здобули завдяки знанню російської “класики”. Вони бояться, що перегляд культурних пріоритетів призведе до втрати їхнього “гуманітарного мінімуму” та знизить їхню значущість в очах суспільства.
Виклик імперському спадку: необхідність перегляду
Свідоме ігнорування української культури та її спадщини з боку прихильників російського культурного впливу свідчить про глибоко вкорінену імперську свідомість. Вони звикли до того, що російська культура займає домінуюче положення, а все інше сприймається як “екзотичне”, “чуже” або “незначиме”. Натомість, сучасна Україна проходить процес звільнення від імперських та тоталітарних наративів, що неминуче вимагає перегляду символічних порядків, канону текстів та світоглядних орієнтирів. Це стосується не лише шкільних програм чи університетських курсів, а й міського простору, повсякденних розмов і самої структури суспільної думки.
Виклик часу та спільноти
“Але головне, що це вимога не просто від конкретного чиновника чи закону. Це вже вимога часу і спільноти. І до їхньої великої незручності цю вимогу посилюють і роблять екзистенційно слушними московські ракети, обстріли міст, московські геноцидні розправи, а також заяви російських дієвців, в яких вони прямим текстом кажуть, що їхня культура – це зброя, і вони мають намір перемогти, використовуючи її, зокрема ефективно криміналізуючи в окупації інші культури, наприклад, українську.”
Війна, розв’язана Росією, стала потужним каталізатором для переосмислення культурних цінностей. Українська спільнота усвідомлює, що культура може бути не лише джерелом натхнення, а й потужною зброєю в інформаційній війні. Російські заяви про використання культури як зброї та злочинну криміналізацію української культури на окупованих територіях лише підкреслюють цю небезпеку. Усвідомлення цього факту змушує українців активно відстоювати своє право на власний символічний простір, приймати рішення самостійно, без огляду на Москву чи будь-які інші зовнішні центри впливу. Це викликає нестерпність у тих, хто звик до патерналістської моделі, де все вирішувалося “згори” або “з Москви”.
- Право на самовизначення: Україна має право самостійно формувати свій символічний простір, вилучаючи з нього все, що є болісним, неприємним або компліментарним до російського впливу. Це право не потребує дозволу від жодних зовнішніх інстанцій, включно з міжнародними організаціями.
- Відновлення знищеного: Метою є віднайдення та відновлення цінного і важливого, що було знищено, загороджено або приховано під покровом компліментарності до Росії. Це процес повернення до власної культурної ідентичності.
- Символічні репарації: Важливою частиною цього процесу є символічні репарації, критична рефлексія минулого, реабілітація жертв та відновлення несправедливо забутого. Це складний, але необхідний шлях до становлення повноцінної суб’єктності.
Останній бастіон російської експансії: культура як зброя
Коли імперія втрачає свою фізичну владу та регіональний вплив, її останнім бастіоном стає нав’язана культура. Це спадщина “отруєної культури”, яка нестерпно прагне зберегти своє домінуюче становище, будь-якою ціною. Коли її позбавляють цього привілею і ставлять на належне місце – поряд з іншими культурами, вона реагує агресивно, використовуючи звинувачення, лють та ненависть. Цей страх втрати актуальності та скорочення до органічних меж, не забезпечених цензурою, КДБ чи конформізмом псевдолібералів, є панічним. Імперія, що звикла спиратися на насильство, неминуче скорочується, а разом з нею – і її культура, що втрачає свою міць і вплив.
Пошук суб’єктності через дискусію
Проходження цим складним шляхом, усвідомлення та обговорення проблем, пов’язаних з імперською спадщиною, є надзвичайно цінним. Саме в цьому криється віднайдення суб’єктності українського народу. Палкі обговорення та дебати дозволяють розгледіти, хто насправді захищає “московський світ” і які їхні справжні мотиви. Це процес самопізнання, який додає цінності українській боротьбі за власну ідентичність та незалежність.
