Відставка Михайла Федорова, ініційована президентом Володимиром Зеленським, викликала неоднозначну реакцію в українському суспільстві, призвівши до своєрідних “картонкових” протестів у соціальних мережах, які нагадують минулорічні акції на підтримку антикорупційних інституцій, але цього разу зосереджені навколо конкретної особи. Ця ситуація підкреслює тенденцію до персоналізації української політики, яка, на думку експертів, посилюється епохою соціальних мереж та загальною кризою інституцій у світі.
Незважаючи на застереження від створення “культу особистості”, прихильники колишнього міністра продовжують висловлювати свою підтримку, що викликає занепокоєння щодо можливих негативних наслідків. Філософ і публіцист Володимир Єрмоленко в інтерв’ю “Українській правді” аналізує причини такої тенденції, розглядаючи як позитивні, так і негативні аспекти суспільних сподівань та їх вплив на політичний процес.
Аналіз персоналізації політики в Україні
Причини стрімкого захоплення та розчарування
На думку Володимира Єрмоленка, українське суспільство дійсно має тенденцію до швидкого захоплення та так само швидкого розчарування у своїх кумирах, що пояснюється високим рівнем персоналізації політики. Цей процес посилюється епохою соціальних мереж, яка робить політику ще більш зосередженою на особистостях, а не на інституціях.
“У нас дуже персоналізоване суспільство. А епоха соцмереж робить українську політику ще більш персоналізованою.”
Єрмоленко зазначає, що персоналізація політики є глобальним явищем, яке загострюється в часи криз та нестабільності, коли на сцену виходять сильні особистості. Це явище, яке намагалися подолати в другій половині XX століття, асоціюється з ідеєю “сильних людей”, що рухають історію, і може призвести до волюнтаризму. В українському контексті це нашаровується на історичну традицію, де інституції ніколи не були надто сильними, тому політика часто ідентифікується з конкретними людьми, на яких покладаються великі надії.
Маятник між абсолютною любов’ю та абсолютною ненавистю, що спостерігається в українському суспільстві, також посилюється світовими тенденціями.
Надії та небезпеки надмірної довіри
Надмірне захоплення та покладання надій, хоч і можуть призвести до розчарування, водночас свідчать про те, що українці досі сподіваються на великі звершення і мають мрії. Хоча інтелектуали та соціологи справедливо критикують цю надмірну довіру, повне розчарування, відсутність надії та цинізм, які можуть виникнути внаслідок цього, становлять значно більшу небезпеку. Цинізм, на думку Єрмоленка, створює сприятливий ґрунт для популістів, оскільки люди починають вважати всіх політиків однаковими.
Таким чином, енергія суспільних сподівань має як негативний тренд месіанізації, що веде до розчарування, так і позитивний аспект, оскільки свідчить про віру людей у майбутнє та можливість змін.
Образ новітнього національного провідника та небезпека двовладдя
Технологічний дух та спрощення реальності
Образ новітнього національного провідника для різних людей є різним, але протести, пов’язані з персоною Федорова, візуалізують ідеал певної частини суспільства, що тяжіє до “духу стартапу”, швидких результатів, технологій та інновацій. Єрмоленко вважає, що це свідчить про певну наївність, оскільки виграш у війні та розвитку залежить не лише від технологій, а й від людей та фізичної присутності. Проте, в цій мрії про Україну як технологічний локомотив Європи немає нічого поганого.
“Ми є технологічним хабом або технологічною лабораторією – ця відповідь насправді більш живуча, ніж “щит Європи”.”
Україна може відіграти важливу роль у світі, який програє технологічну війну між США та Китаєм, тому дискурс з Європою варто переводити з питань війни на питання нових технологій.
Баланс між народовладдям та анархією
Існуюча в Україні система, незважаючи на критику, на думку Єрмоленка, утримує баланс між народовладдям та анархією, що є особливо важливим під час війни, коли неможлива надто горизонтальна влада. Однак, українська Конституція створює небезпеку двовладдя, що історично призводило до негативних наслідків, таких як перемога Януковича.
Єдиним способом уникнути цього за нинішньої Конституції є сильний президент і слабкий уряд, хоча альтернативою може бути президентська республіка за зразком Франції або США, де президентська вертикаль є сильною.
“На мою думку, ми маємо сприймати нинішню систему як таке “необхідне зло” під час війни, а після маємо серйозно замислитися, що нам треба.”
Для балансування “вулканічних стихій” суспільства потрібна чітко вибудована вертикаль влади, де зрозуміло, хто несе відповідальність. Коли ж президент відповідальний за одних міністрів, а коаліція – за інших, це призводить не до “стримування та противаг”, а до “тріщин та дисбалансу”.
Загроза “культу особи” та запобіжники від створення ідолів
Сучасний світ та трансформація культу особи
Загроза “культу особи” в Україні, подібного до радянських часів, Єрмоленко вважає неможливою, оскільки тривалість такого “культу” в незалежній Україні є короткою. Однак, він зазначає, що світові тенденції, зокрема, активна присутність політиків у соціальних мережах, таких як TikTok, сприяють створенню образів, які можуть викликати захоплення, але при цьому відволікати від розуміння механізмів функціонування суспільства.
Це призводить до концентрації уваги на “водії” (політикові), а не на “механізмі” (інституціях та процесах), що може бути небезпечним.
Пошук пророків та критичне осмислення минулого
Пошуки “пророка” в українському суспільстві, починаючи з В’ячеслава Чорновола і навіть Кузьми Скрябіна, Єрмоленко вважає “абсолютно жахливим”, оскільки це суперечить баченню самих діячів, які часто були критиками. Він виступає за те, щоб класиків, таких як Франко, Леся Українка чи Шевченко, сприймати не як батьків, а як “братів і сестер”, з якими можна сперечатися і дискутувати.
“З класиками – і політичними, і культурними – ми маємо вести розмови, а не боготворити їх, казати, що вони святі та у всьому були праві.”
Запобіжником від створення ідолів Єрмоленко називає високу культуру, зокрема, “Одіссею” Гомера, яка показує суперечливість героїв, а не створює ідеалізованих образів. Він підкреслює, що навіть у давньогрецькій літературі, яка заклала основи європейської культури, герої зображуються з усіма їхніми недоліками. Так само і в українській культурі, біографії та критичні тексти не створювали ідолів, на відміну від сучасного підходу, який бронзує класиків.
Єрмоленко наголошує на важливості критичного мислення та діалогу з культурною спадщиною, а не її боготворення, як шляху до уникнення створення ідолів.
