Як професійний журналіст, я беруся за аналіз однієї з найбільш дискусійних тем останнього часу, яка стосується мільйонів українських громадян, що опинилися за межами рідної країни внаслідок жорстокої повномасштабної війни. Питання збереження зв’язку мологшого покоління з Батьківщиною перейшло з категорії культурних ініціатив у площину державного регулювання, викликавши жваві дебати серед експертів, педагогів та батьків.
Глобальний вимір українства: нова реальність екстериторіальної нації
Сьогодні Україна фактично перетворилася на екстериторіальну націю, адже значна частина її населення через історичні обставини та сучасні виклики проживає за кордоном. Діти українського походження народжуються, соціалізуються та здобувають освіту в інших іноземних суспільствах, стикаючись із багатим мовним та культурним середовищем. Як зазначають експерти у сфері міграції та соціології, підтримка зв’язку діаспори з метрополією потребує гнучких інструментів, що базуються на довірі та партнерстві, а не на бюрократичному тиску чи адміністративній фільтрації.
Цитата з досліджень міграційних процесів: Екстериторіальні нації стикаються з викликом розмивання культурної ідентичності вже у третьому поколінні, якщо державна політика країни походження зводиться до формальних нагород замість створення сталих інституційних та освітніх можливостей за кордоном.
Аналіз ініціативи Міністерства закордонних справ
Запроваджений нещодавно наказ МЗС щодо видачі дітям до 16 років спеціального сертифіката викликав неоднозначну реакцію у суспільстві. З одного боку, намір підтримати закордонні українські школи та активізацію громад є позитивним кроком. З іншого боку, експертне середовище вказує на концептуальну помилку у самому підході, адже державний інструмент намагається об’єднати три абсолютно різні виміри:
- конкретну участь дитини у культурному та суспільному житті діаспори;
- академічні чи освітні результати у вивченні українознавчих предметів;
- складну та інтимну категорію національної належності та ідентичності.
- Перший рівень стосується заохочення до активності, що є корисним для згуртування громад.
- Другий рівень охоплює засвоєння знань про мову, культуру та історію України.
- Третій рівень — найчутливіший — зачіпає питання самовизначення людини, яке не може бути регламентоване жодними офіційними бланками.
Межі державної відповідальності та ризики формалізації
Питання, яке ставлять провідні українські психологи та громадські діячі, полягає в тому, чи має право держава оцінювати рівень достатньої українськості дитини. Учасники експертних платформ наголошують, що національна ідентичність не є кваліфікаційним сертифікатом чи досягненням, яке підлягає ревізії з боку дипломатичних відомств. Будь-які спроби створити стандартизований образ правильного українця за кордоном неминуче призводять до виключення тих дітей, які через життєві обставини не мають доступу до українських шкіл або виховуються у змішаних родинах.
Які альтернативи пропонує експертне середовище
Замість впровадження сумнівних сертифікатів держава має зосередитися на створенні умов, що сприяють вільному розвитку та збереженню зв’язків:
- забезпечення доступності якісних освітніх ресурсів та програм для вивчення української мови за кордоном;
- фінансова та організаційна підтримка молодіжних мереж, громадських ініціатив і суботніх шкіл;
- розвиток програм обмінів та можливостей для безпечного й цікавого приїзду дітей в Україну;
- формування партнерських відносин зі світовим українством на засадах взаємної довіри та поваги.
Підсумовуючи вищенаведене, варто зазначити, що справжня українська ідентичність живе у родинній пам’яті, живій мові, особистому виборі та внутрішній свобоці кожної людини. Завдання державних інституцій полягає в тому, щоб надійним плечем підтримувати ці прагнення, залишаючи простір для різноманітності глобального українського світу, а не намагатися видавати ліцензії на патріотизм.
