Історія братів Романа та Леоніда Бутусіних, етнічних росіян, громадян України, які народилися у Владивостоці, є надзвичайно зворушливим свідченням того, як глибоко можуть вкорінитися ідеали свободи та справедливості, незалежно від місця народження чи походження.
Шлях до України: Втеча від тиранії
Олег Бутусін, батько братів, ще з 2000-х років виступав проти кремлівського режиму, очолюючи козацьку громаду Владивостока та закликаючи до активного опору. Його діяльність призвела до кримінальних справ за “розпалювання міжнаціональної ворожнечі”, а згодом він став “фермером-партизаном”, який переховувався від правоохоронців. У 2014 році, коли Росія окупувала Крим та розпалювала війну на Донбасі, Олег із дружиною Тетяною прийняли доленосне рішення – емігрувати до України разом із дітьми, шукаючи безпечного притулку від репресій путінської Росії. Цей вибір був зумовлений глибоким переконанням у тому, що вони живуть в окупованій більшовиками країні, якою правлять безбожники, як це пояснює батько: “Роман і Льоня зростали з розумінням, що ми живемо в окупованій більшовиками Росії, що державою правлять безбожники”. Родина, яка спочатку налічувала десять дітей, оселилася на Галичині, де, як зазначає видання “Українська правда”, їхній батько Олег Бутусін у 2015 році приєднався до “Правого сектора”.
Зростання у вільнолюбстві
Роман та Леонід, ще перебуваючи в Росії, виявляли неабияку волелюбність та нонконформізм, що відрізняло їх від однолітків. Олег Бутусін згадує, що сини “зростали в берцях”, що символізує їхню готовність до боротьби за свої переконання. Одним із яскравих прикладів їхнього протесту стала нічна акція, коли брати, ще дітьми, одягли пакет зі сміттям на голову пам’ятника Леніну у містечку Кольчугіно. Цей вчинок, як пояснює Олег, був наслідком “козацького коріння” його предків та нелюбові до “червоних”, пов’язаної з репресіями родини комуністами.
Після переїзду в Україну, Роман та Леонід активно інтегрувалися в українське суспільство. Роман, попри проблеми зі здоров’ям, здобув освіту розвідника-артилериста в сухопутній академії, а згодом став студентом Національного авіаційного університету. Леонід навчався у військово-спортивному ліцеї та вступив на юридичний факультет Одеського університету. Брати завжди були нерозлучними, підтримуючи одне одного як у службі, так і в життєвих поглядах. Їхня відданість сімейним цінностям та прагнення до справедливості проявлялися навіть у конфліктах, де вони мужньо захищали гідність своєї родини.
“Ромчик і Льонька були добрими, турботливими. Якось Рома привіз кота, якого підібрав у горах. Коли побачив у Калуші ошпареного кип’ятком бездомного собаку, повіз його до Івано-Франківська рятувати. А ще примчався здавати кров, коли дізнався, що у місцевої дівчинки лейкемія.”
Життєва іскра та бойовий дух
Зустріч Романа з Оленою стала початком глибоких стосунків, сповнених взаємної підтримки та спільних мрій. Олена згадує Романа як “простого, щирого, авантюриста в хорошому сенсі”, в очах якого вона бачила “дуже потужну життєву іскру”. Брати Бутусіни, вже служачи у 58-й бригаді ЗСУ з 2020 року, демонстрували високий рівень підготовки та обізнаності у військовій справі, навчаючи Олену основам тактичної медицини та спорядження. Їхня любов до України та прагнення захищати її стали основою їхнього життя, що підтверджується їхнім бажанням усиновити дітей, які втратили батьків у Маріуполі, як заповіт Романа.
Останній бій у Лукашівці: Героїчна загибель
9 березня 2022 року, під час запеклих боїв за Чернігів, Роман та Леонід Бутусіни, позивні “Лео” та “Рем”, загинули в селі Лукашівка. Брати, попри наказ відступити, залишилися на позиціях, надаючи коригування вогню української артилерії та завдаючи значних втрат противнику. Їхній батько, Олег Бутусін, який на той час виконував бойове завдання неподалік, зміг дістатися Лукашівки лише після деокупації, де знайшов тіла своїх синів. Він описує їхню загибель як акт самопожертви, адже, за його словами, “можливо, він (Роман) і сам підірвався, щоб не здаватися в полон”.
Спадщина незламності
Роман та Леонід Бутусіни посмертно отримали звання “Героїв України” за мужність та самовідданість, проявлені у бою за Лукашівку. Їхня історія – це нагадування про те, що справжній патріотизм та відданість ідеалам не знають національностей. Олег та Тетяна Бутусіни, які тепер виховують дванадцять дітей, несуть у своїх серцях пам’ять про загиблих синів, які стали для них дороговказом. Незважаючи на складні часи та неприємні слова, пов’язані з їхнім російським походженням, Бутусіни твердо стоять на своєму, стверджуючи: “Наші сини – справжні герої, герої України”.
