Аналізуючи поточні дискусії навколо пам’ятників, перейменувань вулиць та спадщини окремих письменників, можна виокремити певне занепокоєння, яке висловлюють так звані “москофіли-пушкіністи”. Їхня основна тривога полягає у страху втрати актуальності власної культури на тлі зростання значення української, що стає особливо відчутним у контексті деімперіалізації.
Конфлікт культурних цінностей: український вимір
Захист “високої духовності” чи інерція імперської свідомості?
- Прихильники російської культури часто маскуються під захисників загальнолюдських цінностей та “високої духовності”, намагаючись уникнути прямих звинувачень у підтримці агресора.
- Аргументація часто будується на тезі про “світову важливість” російських авторів, нібито програючи у разі відмови від них, однак, при детальнішому розгляді, виявляється незнання або небажання вивчати власне українську культуру, зокрема спадщину “Розстріляного відродження” та дисидентської літератури.
- Їхня байдужість до нового канону української літератури, мистецтва, а також до встановлення пам’ятників неросійським діячам, свідчить про відсутність реальної турботи про українську спільноту.
- На запитання про українських, кримськотатарських, польських, чеських, грецьких, єврейських та інших класиків, вони відмахуються, вважаючи їх “не на часі” або “не так значущими” порівняно з російською літературою.
“Вони хочуть уникнути звинувачень у захисті країни-агресора, тому переводять розмову на загальнокультурний рівень.”
Прагнення до збереження статус-кво та страх перед переоцінкою
- Така позиція дозволяє їм зберігати статус-кво, де вони вже “прочитали найважливіше” і вважають себе авторитетами.
- Імперська матриця нав’язувала їм відчуття власної важливості, а решту культур вважала екзотичною чи незначимою.
- Сучасні реалії вимагають перегляду усталених поглядів, повторного читання, вивчення нового та відмови від “духовних Еверестів”, натомість відкриваючи репресовану українську культуру.
- Деякі представники цієї групи навіть ставлять під сумнів значення того, що раніше було для них важливим, виявляючи, що воно було “отруєне шовінізмом, зверхністю і підлабузництвом”.
Українська суб’єктність як виклик для імперської спадщини
Символічний простір та право на самовизначення
- Визнання того, що звільнення від імперського минулого вимагає перегляду символічних порядків, канону текстів та світоглядних орієнтирів, є для них надзвичайно некомфортним.
- Ця вимога виходить не лише від окремих чиновників чи законів, але й від часу та суспільства загалом, що посилюється агресією Росії, яка відкрито визнає свою культуру зброєю.
- Страх перед тим, що українська спільнота самостійно ухвалює рішення щодо свого символічного простору без дозволу з Москви, Брюсселя чи ЮНЕСКО, є ключовим.
- Вони не можуть змиритися з тим, що Україна “олюднює” свій символічний простір, може відкидати те, що їй болить чи неприємне, і прагне відновити знищене та загороджене імперськими наративами.
Рефлексія над минулим та символічні репарації
- Значна частина активних людей поступово приймає складне рішення про самопізнання, критичну рефлексію минулого, символічні репарації та реабілітацію жертв.
- Це складний шлях, який включає помилки та дискусії, але він необхідний для набуття відповідальності за власне майбутнє.
- Процес перегляду символічних засад, сформованих у 1970-х-1990-х роках, ставить під загрозу “ідолів” кількох поколінь, скорочуючи простір їхньої уявлюваної величі.
- На тлі української культури, яка прагне зайняти своє місце, російські автори, як Пушкін чи Булгаков, опиняються в ряду інших, а не на вершині.
Останній бастіон російської експансії
- Коли імперія та її вплив втрачають силу, залишається спадщина “отруєної культури”, яка прагне зберегти свою вищість та головну роль за будь-яку ціну.
- Відмова від такої культури, поставленої на своє місце – поряд з іншими, викликає агресію, звинувачення та ненависть, бо це страх втратити значення та актуальність.
- Ця культура панічно боїться скорочення до органічних меж, не підкріплених цензурою, репресіями чи конформізмом.
“Це додає цінності всім тим палким обговоренням та дебатам, що дозволяють нам розгледіти, з ким ми маємо справу і що насправді захищають адепти “московського міра”.”
Процес віднайдення суб’єктності, означення та обговорення цих явищ є надзвичайно цінним, адже він дозволяє чітко визначити, хто є хто, та усвідомити справжні мотиви прихильників “московського світу”.
