Загибель захисників і захисниць на російсько-українській війні стала невід’ємною частиною життя кожного населеного пункту України, що природно породжує прагнення суспільства та родин загиблих до увічнення пам’яті про їхній подвиг. Цей процес часто набуває форми створення “Алей Героїв” та іншої стихійної меморіалізації, яка, однак, не завжди знаходить належну увагу з боку держави, призводячи до невдоволення та розбіжностей у підходах до вшанування.
Актуальним прикладом, що висвітлює ці болючі питання, є облаштування Алеї Героїв у Деснянському районі Києва, де виникли суттєві розбіжності між початковим проєктом та його реальною реалізацією. Початковий задум передбачав металеві таблиці на бетонних стовпах, який згодом трансформувався у чорно-білі фотографії на склі, але фінальний результат виявився далеким від привабливої візуалізації, демонструючи типову проблему – створення статичних конструкцій, що ускладнюють подальші зміни чи демонтаж.
Проблематика меморіалізації: від тимчасовості до сталості
Недоліки стихійної меморіалізації
У багатьох населених пунктах, від сіл до міст, виникають алеї з банерами, які мають бути тимчасовими конструкціями, але на практиці часто стикаються з низкою проблем:
- Недостатнє планування простору, що унеможливлює визначення необхідної кількості місць для вшанування загиблих.
- Обмеженість території, особливо в малих містах, що ставить під сумнів масштабованість меморіальних проєктів.
- “Конфлікт” між вшануванням загиблих та зниклих безвісти, адже останні можуть бути в полоні і потенційно повернутися живими.
Важливість комунікації та стратегічного підходу
Ключовим елементом успішної меморіалізації є належна комунікація між усіма зацікавленими сторонами. Ігнорування цього аспекту може призвести до конфліктів та невдоволення. Варто було б проговорити наступні аспекти:
- Розгляд Алеї Героїв як тимчасової конструкції, що не є остаточним рішенням.
- Планування створення великого пам’ятника, присвяченого всім захисникам України без конкретних імен, після завершення війни.
Перехід від персонального до загального: чому це важливо
Перехід від вшанування конкретних осіб до загального меморіалу має кілька вагомих причин:
- Збереження тяглості історії української армії та відображення її в меморіальному комплексі, враховуючи, що поточна фаза війни є лише одним з етапів.
- Непередбачуваність майбутнього та обмеженість території центральних площ, що вимагає гнучкості у плануванні.
- Збереження особистих історій загиблих в онлайн-базах даних, які є надійнішим джерелом інформації, шляхом оцифрування спогадів, фото та відео, доки свідки ще живі.
- Невизначеність щодо повного встановлення імен усіх загиблих чи зниклих безвісти до завершення війни або навіть після її закінчення.
- Загальне вшанування включає кожного, підкреслюючи єдність та солідарність.
- Проведення архітектурних та скульптурних конкурсів згідно з нормами військової меморіалістики дозволяє знайти найкращі рішення та обговорити їх у громаді.
- Різкий перехід від персонального до загального в період “свіжих ран” може нашкодити родинам загиблих, тому до цього слід прагнути поступово, не форсуючи.
Роль держави у військовій меморіалістиці
Родини загиблих часто відчувають себе покинутими державою та суспільством. У таких умовах держава має виступати ментором, допомагаючи навести лад у сфері військової меморіалістики, особливо враховуючи значну кількість питань, пов’язаних зі збереженням військової пам’яті після початку повномасштабного вторгнення.
Відповідно до Закону України “Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу”, Український інститут національної пам’яті відповідає за методичне забезпечення та координацію діяльності у сфері національної пам’яті, взаємодіючи з органами місцевого самоврядування. Також, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни, займається створенням меморіальних комплексів.
Незважаючи на визначені законом відповідальні інституції, спостерігається уникнення ними активної участі у процесах меморіалізації та відсутність сформованої державної політики у сфері військової пам’яті. Висловлювання посадовців не можуть слугувати керівними документами чи візуалізаціями майбутніх меморіалів.
Навіть під час війни, важливо шукати спільні відповіді на запитання, що турбують українців, та пропонувати візуальні рішення, які сприятимуть культивації подвигу українського воїна. Інакше існує ризик створення меморіалів, які за виглядом та духом нагадуватимуть радянські зразки через відсутність нових ідей.
Якісні та системні рішення потребують часу та обдуманості, а не поспіху. Увічнення пам’яті, що має фізичне втілення у спільному просторі, вимагає пошуку продуманих рішень, які не завжди є компромісом, але стають нашою спільною дорогою до пам’яті.
