15 серпня 2025 року, на тлі міжнародної ізоляції та розшуку з боку Міжнародного кримінального суду, президент Росії ступив на американську землю. Ця подія, що супроводжувалася прийомом з червоною доріжкою та стоянням поруч із президентом США, свідчила про певну реабілітацію російського лідера на світовій арені, тоді як Україна на цій зустрічі була фактично відсутня. Підтримка Києва тоді видавалася занадто обтяжливою, а переговори з Москвою – більш прагматичним кроком, хоча саміт не призвів ані до перемир’я, ані до мирної угоди, але надав Путіну можливість публічної реабілітації без жодних поступок.
“Дух Анкориджа” та трансформація міжнародних відносин
Російський наратив та американська політика
Через рік після саміту на Алясці Росія перетворила його на власний інформаційний продукт, навіть подавши заявку на реєстрацію торгової марки парфумів під назвою “Spirit of Anchorage”. Ця назва, улюблена кремлівськими ідеологами, мала символізувати уявну домовленості між Трампом і Путіним, хоча насправді жодної конкретної угоди досягнуто не було. Росія зберегла лише “аромат” тієї атмосфери, яка виникла під час зустрічі, тоді як сутність та стратегічний прорив залишилися недосяжними.
Сьогоднішнє питання полягає не в тому, чи змінив Трамп свої пріоритети від Путіна до Зеленського, а в тому, що саме кожна зі сторін може запропонувати президенту, який прагне перетворити зовнішню політику на вигідну угоду. Москва пропонує доступ до енергоресурсів та геополітичні переваги, тоді як Київ – перевірені в боях технології та промислові ноу-хау. Ці пропозиції можуть бути привабливими для Трампа, але жодна зі сторін не повинна плутати цю “корисність” зі справжньою відданістю.
Україна як стратегічний партнер: від сировини до технологій
Ще до зустрічі з Путіним, на початку 2025 року, Трамп вже висловлював прагнення до комерціалізації відносин зі Сполученими Штатами, тиснувши на Київ для підписання угоди про видобуток корисних копалин, яка мала б принести значний прибуток американській стороні. В Україні ця пропозиція викликала побоювання щодо перетворення країни на постачальника сировини, а не на повноцінного учасника виробничих ланцюгів з вищою доданою вартістю.
Нові відносини у сфері оборони базуються на схожій логіці, але змінюють те, що Україна може запропонувати. Київ надає перевірені в боях системи, дані з поля бою та інноваційний цикл, сформований завдяки постійній адаптації до російських контрзаходів – можливості, яких США ще не мають.
Обидві країни активно просувають плани спільного виробництва дронів, зокрема будівництво заводу в США з використанням українських технологій. Шість українських виробників вже приєдналися до програми Пентагону “Drone Dominance”, в рамках якої їхні системи будуть випробувані на відповідність американським вимогам, а для майбутніх замовлень – вироблятися у партнерстві з американськими компаніями.
Україна планує виготовити від шести до семи мільйонів невеликих ударних дронів у 2026 році, а до лютого 2027 року, в рамках програми Пентагону вартістю 1,1 мільярда доларів, буде замовлено не менше 200 000 одиниць. Сполучені Штати, хоч і мають перевагу в інвестованому капіталі, наявності та якості комплектуючих, а також у промислових потужностях, все ж відстають від України на кілька років у виробництві цієї категорії озброєння у темпі воєнного часу.
Вашингтон намагається перетворити український бойовий досвід на американський потенціал, що може створити практичну взаємозалежність без стратегічного зближення. Україна, можливо, стає ціннішою для Трампа, але не безпечнішою.
Нове партнерство надає Києву додатковий важіль впливу у Вашингтоні, водночас залишаючи основні відносини умовними: американська підтримка залишається пов’язаною з тим, що адміністрація може запропонувати як угоду.
“Нинішній президент США не може мати проукраїнської чи проросійської позиції — Дональд Трамп може бути лише “про-трампівським” (дехто може заперечити, що він навіть не завжди є проамериканським).”
Пошук “угоди” як головний пріоритет Трампа
Покращення співпраці та зростаюча атмосфера довіри між американськими та українськими оборонними компаніями могли б викликати очікування більш позитивної позиції щодо підтримки українських інтересів у переговорах. Дехто, можливо, навіть сподівався, що Трамп втілить свій передвиборчий слоган “мир через силу” і стане проукраїнським та атлантистським лідером США. Однак логіка його президентства та власні пріоритети суперечать будь-якій “про-” позиції.
“Дух Анкориджа”, що досі витає в російському МЗС, навіює думку, що Трамп прагне задобрити Путіна та приєднатися до клубу самопроголошених “мачо” світової політичної арени. Членство в цьому клубі означало б дешеву нафту та реалізацію пакету проєктів з освоєння Арктики вартістю 12 трильйонів доларів. Цей наратив ідеально вписується в стратегію переконання Росії протистояти Китаю в майбутньому зіткненні гегемоній, яку наразі просуває Елбрідж Колбі. Навіть якщо російське керівництво не підтримує цю ідею, воно використає її, щоб привернути увагу Америки до Москви.
З точки зору України, нещодавня активна й значною мірою плідна співпраця створила враження, що США вже не просто прагнуть “не дати Україні програти”, а готові інвестувати як у поточні військові проєкти, так і в післявоєнну відбудову. Було зроблено чимало для укладення угоди щодо рідкісноземельних металів, створення фонду відбудови та продовження діалогу щодо можливості ліцензованого виробництва ракет PAC-3. Оскільки американці не можуть демонструвати слабкість перед Китаєм, існувала надія, що вони й надалі активно підтримуватимуть свого партнера в Європі.
Однак правда простіша, як і сама зовнішня політика Трампа: йому просто потрібна угода. Вже не має великого значення, хто вийде з цієї війни в якому стані та статусі. Якщо це буде справжня угода, яку Трамп зможе підписати і яка носитиме його ім’я, така угода влаштує американського президента.
Ця угода могла б стати для Трампа приводом ще раз претендувати на Нобелівську премію миру. Вона також дозволила б йому забути про цю частину світу, так само, як Трамп не відреагував на порушення угоди про припинення вогню між Ізраїлем та Хамасом, або на відновлення війни між Конго та Руандою чи між Таїландом та Камбоджею. Стабільність договору, дотримання його принципів або тривалий процес налагодження відносин між колишніми супротивниками мало цікавлять цю адміністрацію.
Невизначеність та тиск на досягнення угоди
Ефемерний “дух Анкориджа” може полягати в політиці подвійного тиску. За власним визнанням Трампа, зустріч із Путіним на Алясці не була успішною, і після неї не було досягнуто жодного прогресу щодо жодної з численних ініціатив, запропонованих російською стороною.
Проте зустріч, можливо, все-таки дала результат – певне охолодження відносин США з Україною. Рік тому Київ щойно почав налагоджувати нормальні двосторонні зв’язки з новою адміністрацією США, проте через рік після саміту на Алясці ситуація залишається такою ж невизначеною, як і тоді. З одного боку, Росія стикається з новими санкціями, а її партнери – з новими митами та торговельними обмеженнями. З іншого боку, Україна може залишитися без протиракетної оборони під час найскладнішої в умовах війни зими.
Як і влітку 2025 року, сьогодні на обидві сторони чиниться тиск з метою якнайшвидшого досягнення угоди. Стратегічного плану щодо реалізації такої угоди досі немає, і залишається незрозумілим, чого саме прагне досягти Білий дім.
- Леся Бідочко – експертка Європейського політичного інституту у Києві (EPIK), позаштатна наукова співробітниця Європейського університету “Віадріна” у Франкфурті-на-Одері та старша викладачка кафедри політології Києво-Могилянської Академії.
- Олександр Краєв – директор програми “Північна Америка” Ради з питань зовнішньої політики “Українська призма” у Києві та старший викладач кафедри міжнародних відносин у Києво-Могилянській Академії.
