Аналіз поточного геополітичного ландшафту, що сформувався під впливом невдалої американської кампанії в Ірані, виявляє нові можливості для Росії, яка прагне відродити амбіції, що вже стихали, відомі як “дух Анкориджа”. Ця концепція, що мала реалізувати імперські прагнення Кремля невійськовими методами, передбачала, зокрема, примус України до територіальних поступок через вплив тодішнього президента США Дональда Трампа, що, на думку автора, було б незначною поступкою для нього, незважаючи на потенційні наслідки для України. Додатково, план, що асоціюється з Джаредом Кушнером та іншими, включав обмеження українського суверенітету, зокрема, юридичну заборону на вступ до НАТО та обмеження чисельності збройних сил, що, по суті, означало б здачу позицій, за які ведеться війна.
Стратегічні амбіції та реальність
“Дух Анкориджа”: від імперських мрій до ресентименту
Минулого року “дух Анкориджа” мав стати інструментом досягнення російських імперських цілей без застосування сили. Ідея полягала в тому, щоби президент Трамп, бачачи в поступках України незначну для себе поступку, змусив би Київ піти на територіальні компроміси. Цей план, який, за словами авторки, був фактично розроблений Дмитром Кушнером та іншими, також передбачав обмеження суверенітету України, включаючи заборону на вступ до НАТО та лімітування чисельності її збройних сил. Такий сценарій, на думку авторки, мав би призвести до втрати Україною всіх позицій, за які велася чотирирічна війна, і, як наслідок, до політичної поразки на наступних виборах, що дало б Росії можливість остаточно “добити” Україну.
Однак, всупереч розрахункам і сподіванням деяких аналітиків та пропагандистів, “червона доріжка в Анкориджі” та дружнє рукостискання з Трампом не перетворили Путіна на “рукоподаваного” міжнародного гравця, а Росію – на геополітичну силу першого ешелону.
Президенти Путін і Трамп, попри численні розбіжності, мають спільні риси: обидва плекають мрії про поділ світу на сфери впливу, що видається архаїчним і цілковито відірваним від реалій XXI століття. Водночас, обидва лідери схильні переоцінювати власні можливості та недооцінювати потенціал інших гравців.
Саме через такі помилкові розрахунки Трамп був втягнутий у конфлікт з Іраном, який, попри значну військову перевагу США, він програє на геополітичному рівні. Америка витратила мільярди доларів та значні стратегічні запаси зброї, фактично сприяючи перетворенню Ірану на одного з ключових гравців у регіоні, що визначає не лише умови судноплавства в Ормузькій протоці, але й ставить під сумнів військову присутність США в регіоні.
Російська пропаганда довгий час годувала Трампа казками про російську велич та нездатність Європи і України протистояти російській агресії. Проте, результати російських військових кампаній та фінансові показники свідчать про протилежне. Саме тому “дух Анкориджа” за рік втратив імперський блиск, поступившись місцем знайомому запаху ресентименту, який посилився останніми днями. Російські ЗМІ рясніють заголовками про те, як “Захід мріє про розвал Росії”, переслідуючи цю мету “протягом віків”. У поєднанні зі звинуваченнями України в “різкій ескалації”, це можна розглядати як підготовку російського суспільства до можливої масової мобілізації, а також до пошуку винних у тому, що війна прийшла на російську землю.
Зміна тактики та нові загрози
Це порушує неписаний контракт між Путіним та росіянами, який раніше формулювався як “мені все дозволено, а вдома немає війни”. Такі порушення, як правило, не минають для диктаторів безкарно, і Путін це чудово усвідомлює. Його скарги на те, що “дух Анкориджа” не був закріплений документально, що призвело до подібної ситуації з Мінськими угодами, звучать абсурдно, якщо шукати в них логіку. Однак, за “духом Анкориджа” від самого початку не стояло жодної логіки – лише імперські фантазії та солодкуватий запах гниття.
У російському суспільстві, просякнутому цим запахом, дедалі голосніше лунають дискусії щодо варіантів завершення так званої “СВО”. Однак, прихильників сценарію Малофєєва-Дугіна, представленого на Петербурзькому форумі, стає все менше.
Подальше життя у стані війни та перспективи застосування ядерної зброї не надто популярні в суспільстві держави-агресорки, особливо коли ціну за агресію відчуває кожен, хто ще не втік за кордон. Саме тому Путін змушений шукати шляхи поєднання своїх імперських амбіцій із запитами суспільства. Не слід вважати, що він відмовився від ідеї захоплення всієї України чи демонстрації слабкості НАТО. Можуть змінитися лише спосіб та засоби досягнення цієї мети.
Таким чином, ми спостерігаємо зміну тактики. На жаль, американська кампанія в Ірані стала одним із факторів, що безпосередньо впливають на обороноздатність України. Відсутність достатньої кількості ракет PAC-3 знижує здатність української ППО відбивати атаки на об’єкти критичної інфраструктури. Цим Кремль має намір шантажувати Україну та Європу, створюючи важіль впливу шляхом поширення панічних настроїв щодо жахливої зими та, як наслідок, збільшуючи потік українських біженців до Європи.
Цю інформаційну кампанію російські сили вже успішно відпрацювали в минулі зимові сезони, і зараз вони вдало експлуатують наші обґрунтовані страхи та адміністративну неспроможність вирішувати практичні питання забезпечення життєдіяльності міст. Варто визнати, що цього разу російські “вкиди” поширюються цілком органічно, оскільки безпорадність на місцях та заяви можновладців щодо необхідності завершення війни до опалювального сезону ідеально резонують з російською пропагандою. Це, своєю чергою, надає Путіну можливість висувати максимальні вимоги, де відмова від частини територій – не найстрашніше, що загрожує державі Україна.
Здається, ніби коло замкнулося, але це хибне враження, якого і прагне досягти Москва. Кремлю життєво важливо саме зараз нав’язати нам відчуття безпорадності та слабкості. Панічні настрої створять для нього найвигіднішу переговорну позицію для повернення до свого омріяного “духу Анкориджа” та, як мінімум, просування сценарію “фінляндизації” України. А як максимум – наполягання на “грузинському сценарії” з повним контролем політичних і економічних процесів.
При цьому росіяни чудово розуміють, що зупинка гарячої фази війни в умовах максимальної невизначеності всередині Альянсу щодо фундаментального питання – дії статті 5 Вашингтонського договору (за що світ і особисто Путін завдячують Трампу) – створює для них можливість як для активних агресивних дій проти країн Балтії, так і для розгортання заходів з політичного захоплення України.
Іншими словами, переговори зараз вигідні передусім Путіну, проте він займатиме позицію, що все навпаки.
І перемир’я зараз вигідне передусім Путіну, проте всіма доступними каналами, через усіх підконтрольних “хороших руських” він просуватиме тезу, що все навпаки.
Насправді Кремль пристає лише на те перемир’я, яке дозволить йому обхідними шляхами досягти головної мети: демонстрації військової неспроможності НАТО як блоку.
Теорія статусу та російські амбіції
Чому Путін так одержимий цим? Згідно з теорією статусу, розробленою Деборою Ларсон та Олексієм Шевченком, статус великої держави неможливо здобути самотужки – він має бути добровільно визнаний іншими державами відповідної сили. Росія чверть століття домагалася від Заходу такого визнання і не отримала. Коли ж визнання не надається, теорія залишає претенденту один шлях: перевершити суперника саме в тій сфері, на якій тримається його вищий статус. Або ж, якщо не можеш досягти рівня моделі, то принаймні доведи, що модель нічого не варта. Так, приниження НАТО для Путіна є єдиним доступним доказом російської “величі”, якого не підтверджують ані економіка, ані реальне поле бою.
Найближчим часом варто очікувати, що всі проросійські угруповання в європейських країнах дедалі активніше наполягатимуть на “business as usual” з Москвою в умовах катастрофічної нестабільності ресурсів, спричиненої іранською кризою. Цього також зручніше домагатися після умовного перемир’я.
Євросоюз послідовно демонструє, що не відступиться від України в умовах гарячої фази війни, проте за відсутності видимої агресії тиск прокремлівських ресурсів на європейських політиків ставатиме дедалі результативнішим – аж до спроб заблокувати переговори про вступ України до ЄС.
До того ж, російський керманич досі сподівається, що, дозволивши Трампу приписати собі припинення вогню, він зможе ще більше розколоти Сполучені Штати та Європу, а якщо щось піде не так – завжди можна звинуватити Україну у зриві переговорів і продовжувати засипати її міста балістикою.
Шляхи України в умовах гібридної війни
Які за таких умов варіанти в України? Найголовніший – не купуватися на те, що нам продають. Головна зброя Кремля цієї осені – не балістика, а моральна паніка, яка, на жаль, охоплює дедалі більше людей. Ці хвилі можна простежити навіть у соцмережах: слідом за черговими закликами негайно виїхати з країни йде майстерно розігнаний фейк про скасування бронювання для багатодітних батьків, одразу за ним з’являється ще один – про мобілізацію бездітних жінок.
Нобелівський лауреат Томас Шеллінг ще у 1960 році у своїй “Стратегії конфлікту” пояснив: загроза страшна не так завданою шкодою, як шкодою, яку жертва уявила собі. Примусити легше того, хто сам вибудував собі реальність загрози, заздалегідь у неї повірив.
Критичне мислення в таких умовах стає не менш важливим елементом оборони, ніж ППО. Завдяки європейській допомозі Україна щомісяця нарощує свою військову спроможність, як і сама Європа. У війні на виснаження першим ламається той, хто втрачає свій горизонт.
У переговори, які найімовірніше розпочнуться восени, ми маємо заходити без жодних ілюзій: швидко закінчити їх в інтересах України не вдасться. Готуватися треба до довгого і складного переговорного процесу, в якому нашим завданням буде триматися своїх позицій та союзників. А це можливо лише з холодною головою.
