Президент України Володимир Зеленський у липневому інтерв’ю Financial Times заявив: “Небо визначить результат цієї війни”. Ця теза сьогодні є аксіомою як для України, що прагне перехопити ініціативу в повітряній війні, так і для Росії, яка не має наміру цю ініціативу поступатися. Дискусія щодо того, хто більше виграє чи програє від неухильного розширення російсько-українського протистояння в небі, може тривати довго.
Історичний контекст повітряної війни: Доктрина Дуе
І Україна, і Росія, схоже, стали старанними учнями генерала Джуліо Дуе, який ще в 1921 році опублікував свою знамениту працю “Панування в повітрі”. Понад століття тому італійський стратег вперше висунув ідею, що перемогу у війні можна здобути не лише на фронті, а й шляхом масованих бомбардувань ворожого тилу, що руйнує економічний потенціал та деморалізує цивільне населення.
Спроби реалізації доктрини Дуе та їх результати
У ХХ столітті доктрину Дуе неодноразово намагалися втілити на практиці, проте результати виявилися неоднозначними:
- Під час Другої світової війни нещадні бомбардування німецьких міст не призвели до повстання німців проти Гітлера, а Вермахт продовжував чинити опір на полі бою.
- Японію до капітуляції спонукало не систематичне бомбардування з повітря, а лише застосування нової ядерної зброї.
- У 1960-х роках спроба американців перемогти Північний В’єтнам шляхом бомбардувань, спрямованих на перетворення країни на “кам’яний вік”, зазнала повного фіаско.
- Доктрина Дуе також не спрацювала під час ірано-іракської “війни міст” у 1980-х роках, коли обидві сторони покладали великі надії на ракетно-бомбові удари по тилах, але не досягли бажаного результату.
Історичний досвід демонструє, що в ході інтенсивної повітряної війни дуже складно виснажити і зламати супротивника, який уже змирився з масштабними руйнуваннями та втратами. Атаки з повітря є максимально ефективними тоді, коли їх взагалі не готові терпіти.
Сучасні паралелі та інформаційна війна
Нещодавня воєнна ескалація на Близькому Сході навесні 2026 року продемонструвала цей принцип: загартований Іран стійко витримав найжорстокіші повітряні удари, а Ізраїль не відступив через іранські атаки. Однак слабкою ланкою виявилися такі держави, як Бахрейн, Катар, Кувейт та Об’єднані Арабські Емірати – традиційно мирні та безтурботні, розпещені комфортом і розкішшю. Іранські удари стали для них неприємним сюрпризом, і швидко з’ясувалося, що багаті країни Перської затоки не готові попрощатися зі звичним способом життя.
Однак у російсько-українському конфлікті такої слабкої ланки немає, адже і в Москві, і в Києві страждання цивільного населення розглядаються як неминучі та допустимі витрати війни. У цьому аспекті пострадянська Росія та пострадянська Україна значно ближчі одна до одної, ніж до безтурботних Бахрейну чи ОАЕ.
“Така кров приносить їм більше користі для мобілізації народу, ніж десять, двадцять чи стократ крові на фронті”. – Тарік Азіз, міністр закордонних справ Іраку, 1986 рік.
Відмінність між Україною та Росією полягає в інформаційно-пропагандистському підході до повітряної війни, що перегукується з “війною міст” між Іраном та Іраком у 1980-х. Іран максимально широко висвітлював наслідки ворожих ударів, що сприяло консолідації населення, збільшенню ненависті до ворога та зростанню патріотичних настроїв, що добре лягало в концепцію “Священної оборони”. Натомість іракський режим намагався применшувати та замовчувати наслідки ворожих атак, прагнучи продемонструвати населенню, що війна йде за планом і все під контролем. Ця стратегія давала збій, як це сталося, коли іранці вперше обстріляли Багдад балістичними ракетами, а іракське керівництво спершу оголосило це вибухами замінованих терористами машин.
Україна з перших місяців великої війни обрала “іранську” модель, де активне висвітлення ворожого повітряного терору допомагає консолідувати та мотивувати громадян. Росія ж тривалий час дотримувалася “іракської” стратегії, намагаючись захистити свій тил від війни, применшувати українські можливості та підтримувати ілюзію повного контролю.
Сучасний стан та потенційні сценарії
Зі зростанням інтенсивності повітряних атак у 2026 році Україна, хоч і страждає від російського терору, не потребує перегляду своєї інформаційно-пропагандистської парадигми. Натомість російська парадигма почала давати збій, оскільки ігнорувати наслідки українських ударів по території РФ стає неможливо – вони дедалі виразніше впливають на побут мільйонів російських обивателів.
Логіка українського тиску на Росію в межах повітряної війни ґрунтується не на тому, що Путін раптом пожаліє своїх підданих, а на тому, що він, як і Саддам Хусейн, дорожить публічною ілюзією контролю. Для кремлівського диктатора неприйнятно визнати, що протистояння з Україною стало неконтрольованим. Збільшення українських ударів по РФ не дозволить російському режиму й надалі вдавати, що “СВО йде за планом”, і, можливо, спонукатиме Кремль до певних компромісів, як-от часткове припинення вогню.
Проте, ймовірним є й інший сценарій: зіткнувшись із банкрутством своєї інформаційно-пропагандистської парадигми, Росія може різко змінити її, перейшовши від “іракської” моделі до “іранської”, щоб продовжити війну. Не можна виключати, що колосальні втрати обох сторін від взаємних повітряних ударів взагалі не вирішать долю війни, і доктрина генерала Дуе вкотре не спрацює, залишивши ключову роль за якимось іншим чинником. Однак поки що ні Україна, ні Росія не готові замислюватися над цим.
