Президент Володимир Зеленський у липневому інтерв’ю Financial Times заявив, що “небо визначить результат цієї війни”, і ця теза сьогодні є аксіомою як для України, яка прагне перехопити ініціативу у повітряній війні, так і для Росії, яка не має наміру її поступатися. Тривале обговорення того, хто виграє чи програє від розширення російсько-українського протистояння в повітрі, показує, що обидві сторони мають свої аргументи. Одні вважають, що збільшення українських далекобійних ударів робить великі території РФ вразливими через неможливість прикрити їх засобами ППО, тоді як інші заперечують, вказуючи на перевагу Росії в ракетному озброєнні, що робить Київ вразливим до балістичних атак. Також існує думка, що Україна може перенести військове виробництво до Європи, тоді як противники зазначають, що український тил – це не лише виробничий, а й житловий простір.
Історичний контекст доктрини повітряної війни
Генерал Джуліо Дуе та його “Панування в повітрі”
В 2020-х роках і Україна, і Росія стали старанними учнями генерала Джуліо Дуе, який ще у 1921 році опублікував книгу “Панування в повітрі”, де доводив, що перемогу у війні можна здобути шляхом масованих бомбардувань ворожого тилу, що руйнує економічний потенціал та деморалізує населення. Ця доктрина неодноразово намагалася бути реалізованою на практиці, але здебільшого виявлялася складною для втілення.
Невдалі спроби реалізації доктрини Дуе
- Під час Другої світової війни, незважаючи на нищівні бомбардування німецьких міст, німці не збунтувалися проти Гітлера, а Вермахт продовжував чинити опір.
- Японія капітулювала не через систематичні нальоти бомбардувальників B-29, а лише після застосування ядерної зброї.
- У 1960-х роках спроба американців перемогти Північний В’єтнам шляхом бомбардувань зазнала повного фіаско.
- Доктрина Дуе не спрацювала і під час ірано-іракської “війни міст” у 1980-х роках, коли удари по ворожих тилах не принесли бажаного результату.
Історичний досвід демонструє, що в ході інтенсивної повітряної війни дуже складно виснажити і зламати супротивника, який уже змирився з масштабними руйнуваннями та втратами. Атаки з повітря є максимально ефективними, коли їх взагалі не готові терпіти.
Сучасні паралелі та інформаційно-пропагандистські стратегії
Відмінності у реакції на повітряні атаки
Нещодавня воєнна ескалація на Близькому Сході навесні 2026 року показала, що хоча загартований Іран та Ізраїль стійко витримали жорстокі повітряні удари, слабкою ланкою стали традиційно мирні та безтурботні держави Перської затоки, такі як Бахрейн, Катар, Кувейт та Об’єднані Арабські Емірати, які не були готові попрощатися зі звичним способом життя. На відміну від цього, і в Москві, і в Києві страждання цивільного населення розглядаються як неминучі витрати війни, що робить пострадянські країни ближчими одна до одної в цьому аспекті, ніж до безтурботних країн Перської затоки.
“Іранська” та “іракська” моделі інформаційної війни
Інформаційно-пропагандистський підхід до повітряної війни відрізняє Україну від Росії. Під час ірано-іракської “війни міст” у 1980-х роках, іранці широко висвітлювали наслідки ворожих ударів для консолідації населення та збільшення ненависті до ворога, що добре вписувалося в концепцію “Священної оборони”. Іракський міністр закордонних справ Тарік Азіз зауважив, що така “кров приносить їм більше користі для мобілізації народу, ніж десять, двадцять чи стократ крові на фронті”. Натомість, іракський режим намагався применшувати та замовчувати наслідки ворожих атак, прагнучи продемонструвати населенню, що війна йде за планом. Цікаво, що коли іранці вперше обстріляли Багдад балістичними ракетами, іракське керівництво спочатку оголосило, що це вибухи замінованих терористами машин, і лише після п’ятого прильоту озвучили правду.
Сучасна ситуація та можливі сценарії
Українська та російська стратегії у 2026 році
З перших місяців великої війни Україна обрала “іранську” модель, активно висвітлюючи повітряний терор ворога для консолідації та мотивації громадян. Росія ж тривалий час дотримувалася “іракської” стратегії, намагаючись захистити свій тил, применшувати українські можливості та підтримувати ілюзію контролю. Однак у 2026 році, зі зростанням інтенсивності повітряних атак, ця російська парадигма почала руйнуватися, оскільки ігнорувати наслідки українських ударів стає неможливо.
Шляхи виходу з конфлікту
Українська логіка тиску на Росію в межах повітряної війни ґрунтується на тому, що Путін, як і Саддам, дорожить публічною ілюзією контролю, і для нього неприйнятно визнати, що протистояння з Україною стало неконтрольованим. Нарощування українських ударів може змусити Кремль погодитися на компроміси, наприклад, часткове припинення вогню. Однак, ймовірним є й інший сценарій: Росія може перейти від “іракської” до “іранської” моделі, щоб продовжувати війну. Існує також ймовірність, що колосальні втрати обох сторін від взаємних повітряних ударів взагалі не вирішать долю війни, і ключову роль відіграватиме якийсь інший чинник, проте поки що ні Україна, ні Росія не готові замислюватися над цим.
