Відчуття “кота Шредінгера”, що живе одночасно між двома світами – тут, там і ніде – знайоме мільйонам українців, які були змушені покинути свої домівки через повномасштабне вторгнення Росії. Це особиста історія авторки, яка після чотирьох років у США повернулася до України, але її досвід біженства, наповнений розгубленістю, провиною та пошуком себе, резонує з переживаннями багатьох.
Розкол ідентичності: кіт Шредінгера в реальності
2022: Зрадниця і боягузка
Перші дні війни, сповнені жаху від новин з Бучі, стали для авторки точкою неповернення. Миттєва думка про необхідність врятувати дітей, яку вона не могла реалізувати, перебуваючи в безпеці, викликала потужне почуття провини. “Я здриснула. Той самий щур, що драпанув з корабля. Це в моїх відчуттях. Зрадниця і боягузка”, – так вона описує себе, усвідомлюючи, що її місце могло б бути там, де вона могла б бути “при ділі”, допомагаючи іншим. Це протистояння між бажанням бути корисною в Україні та реальністю життя в безпечній країні створювало внутрішній конфлікт.
“А так я смикаю ногами, біжу уві сні в протилежні боки водночас – від війни і додому, а прокинувшись, купую гортензію на балкон. Бо тут мені потрібно заново робити дім і вмикати режим Гамлета – “щоб добрим бути, я маю бути жорстоким”.”
Розмова з матір’ю, де обговорюються побутові речі, такі як келихи, підкреслює розрив між минулим життям і теперішньою реальністю. “У нас більше немає дому. Немає келихів. Немає сімейних фотоальбомів. Забудьте. У нас є тільки те, що із собою. НЕМАЄ ДОМУ. НЕМАЄ НІЧОГО. Це ціна твого сну без виття сирен”, – ця фраза відображає повну втрату звичного світу. Однак, навіть сон не приносить спокою, адже “риба-чорт” – символ почуття провини – випливає з темряви, нагадуючи про все забуте.
Історія з подругою, яка евакуювалася раніше, показує спільний досвід українських біженок. Покупка квітів для нового дому стає символічним актом, що позначає “зупинку” та спробу повернути відчуття дому і свята. “Тому що квіти у вазі – це дім і свято. Ми так позначаємо, що зупинилися. Квіти, бо вони як раніше. Це маркер того, що добре”, – говорить авторка. Однак, навіть у новому просторі, відчуття себе “ніким”, “чистим аркушем” (tabula rasa), залишається. Спроба приміряти новий одяг викликає сльози, адже вона відчуває себе недостойною, “порожньою оболонкою”, зрадницею, яка втекла.
2023: Вагітна від війни
Порівняння біженства з вагітністю від ґвалтівника влучно передає відчуття несвободи та тривалого психологічного травматизму. “Той жах не закінчився. Він усі ці місяці продовжує бути в тобі. Їсть тебе зсередини, ворушиться, ти прив’язана до нього пуповиною”. Автор описує стан токсикозу, коли нове життя, яке приносить певна стабільність, викликає нудоту, а їжа стає або нестерпною, або засобом “затикання” крику, що рветься назовні. Це сором, який неможливо сховати, і одночасно дивне “подароване” нове життя.
“Тобі не соромно скаржитися? Що ти плачеш? Тебе ж не бомблять щоночі. Теж мені жертва – сама поїхала, ніхто не тягнув.”
Перший рік адаптації в чужій країні, що триває приблизно 9 місяців (чотири з п’яти стадій горя), характеризується перетворенням сорому на струп, а “риби-чорта” провини – на майже домашню тварину. Неможливість повернутися додому через осудливий погляд оточуючих (“як на повію”) перетворює внутрішні діалоги на боротьбу з собою. “Ти була надто слабкою, їх було надто багато, ти намагалася чинити опір, але воно було сильніше”, – говорить авторка дзеркалу, яке відповідає: “Брешеш, ти просто злякалася смерті і здалася”.
“Тренувальні перейми” через 9 місяців символізують неможливість повернутися додому, але й бажання померти, аби все закінчилося. Анкети щодо психічного здоров’я показують “джекпот” проблем, але відповідь “ні” стає вимушеною, щоб уникнути психологічної допомоги, яка може мати довгострокові наслідки. Народження “нового життя” – дитини – відбувається в найневдаліший момент, як смерть. Це момент полегшення, коли “клубок” нарешті виходить, але він несе в собі кров, спогади, біль та наругу. Це нове життя, в якому рівно половина тебе, побудоване з “чорного насіння війни”.
2024: Рожеві окуляри
Нью-Йорк постає як “слон” з притчі про сліпих – кожен бачить лише частину, не розуміючи цілісної картини. Автор описує Бруклін, його контрасти, де “пряничні будиночки” сусідять зі старими цегляними висотками. Відчуття внутрішньої свободи, “Вавилону”, де є місце всім і всьому, дозволяє експериментувати зі стилями одягу та самовираження.
“Я не знаю, як передати загальний стан внутрішньої свободи і якогось Вавилона, де є місце всім і всьому.”
Місцеві мешканці, їхні звички, щоденні ритуали – все це створює картину багатокультурного, але водночас органічного життя. Звук метро, що не дратує, запах марихуани, люди, що танцюють на вулицях, – все це частина нового світу. Особливо зворушливим є образ хлопця з знаком “стоп”, який, маючи обмежені можливості, щиро усміхається і бажає всім доброго дня, демонструючи, що кожен має право на місце і на важливість.
Автор відчуває, що привезла в Нью-Йорк свою культуру, але вона “зноситься вітром, як публікація у фейсбук-стрічці”. Насіння її культури не сіється на місцевий асфальт, воно швидко забувається. Місцеві жителі прикрашають свої будинки відповідно до своїх традицій, створюючи своєрідний “цвинтарний люкс” або, як у українців, “короїд” на фасадах. Ті, хто закохався і розчинився в країні, стають “най-самими патріотами”, але авторка все ще відчуває себе “котом Шредінгера”, пишучи філософські тексти.
Американська стратегія успіху, що базується на активному просуванні себе, викликає внутрішній конфлікт з інтровертною натурою. Однак, можливість не питати вік та відкритість усіх шляхів тримають на плаву. У християнстві гординя є смертним гріхом, але в маленькому провулку Флетбуша авторка “добиває ногами свою”. Життя перетворюється на латиноамериканську мелодраму, де головне – сміятися над собою, адже “мелодрами для домогосподарок продаються краще за артхаус”.
2025: Гонка з перешкодами
Нью-Йорк – це “рай для адреналінових наркоманів”, де виклики зростають щодня. Підкорення Мангеттена, пошук житла без кредитної історії – це лише частина “гонки з перешкодами”. Автор відчуває себе “Франкенштейном”, зібраним з мішка травм еміграції, щодня підриваним дзвінком будильника о 4-5 ранку.
“Як найбезжальніший коуч, ти вимагаєш щодня: вище, більше, швидше, краще.”
Автор описує, як вона мчить, зриваючи дихання, щоб побачити світанкове сонце, ловить трофеї, відкидаючи досягнуте, адже на горизонті маячить новий приз. “Я вмираю від втоми щоночі і смикаю ногами уві сні, продовжуючи цю гонку з перешкодами – перестрибую через страховки, правила, нові рівні, етикет, еміграційних адвокатів, small talks і різницю між британською та американською мовами, між сходом і заходом.” Декораторський бізнес відкриває двері до світу, який раніше був недоступним, дозволяючи побачити більше світанків і побувати в місцях, куди б ніколи не пустили з Брукліна.
Автор розтягнула шлунок “сміттєвою їжею і кришталевими амбіціями”, ніколи не дозволяючи собі стільки хотіти і ніколи не встигаючи стільки робити. Але щовечора, підбиваючи підсумки, і авторка, і Нью-Йорк нею незадоволені. “Риба-чорт” привітно виляє хвостиком, адже їй знову перепадає “солодкий шматок”. Як Пакман, автор ковтає бонуси, але відчуває, що батарея сідає, і не знає, “наскільки мене ще вистачить бігти поруч із тобою?”.
2026: На виліт
Діагноз “на виліт” поставлений не лікарем, а візовим офіцером. У 50 років, дізнавшись, що залишилося максимум пів року, авторка не пускається берега, а закриває справи, складає список того, що хоче побачити на прощання. Відмова у візі та продовженні підтримки означає втрату права легально працювати, що ставить під загрозу її чоловіка, який працює електриком, та її власний офіційний бізнес.
“Із приходом Трампа українців виштовхують зі США як спаршивілого собаку, який зайшов погрітися в під’їзд: тупотять, шумлять – руками не чіпають, але залякують так, щоб сам звалив.”
Документів для легального перебування більше немає, і час “рухатися далі”, викинувши на смітник усі “смішні скарби”, зібрані як символ домашнього затишку. Роман з Нью-Йорком добігає кінця, але хімія залишається. Автор відчуває, що живе з “холодним нарцисом”, який відсторонюється, встромляючи між губами і своїм бетонним торсом черговий рахунок.
Здобутки – доведення собі, що вона змогла вижити, створити бізнес, написати романи, пережити аварію, побачити красу Ніагарського водоспаду. Але, крім документів, нічого не вдалося. Вона “вибудувала себе заново тут, як хмарочос”, і готова рухатися далі. Привіт, нове життя через 4 роки. Знову все з нуля.
P.S. Приліт в Одесу на тиждень, щоб закрити справи та побачити близьких, приносить спокій. Вперше за 4 роки авторка спить, як у дитинстві, не прокидаючись від виття тривог. Вранці вона розуміє: вижити можна всюди, але більше нікуди не поїде.
Згідно з даними Центру економічної стратегії, станом на початок 2026 року за кордоном перебувало 5,6 мільйона українських біженців від війни, більшість з яких знайшла притулок в Європі.
