Роман Закревський, чернігівський фотограф та військовий, який ще до повномасштабного вторгнення мріяв знімати війну, але зовсім не очікував, що вона прийде в його дім, нині з любов’ю до людей та пошуком краси в найнесподіваніших місцях документує реалії російсько-української війни. Його шлях у 2023 році привів його до лав “Азову”, де він продовжує свою місію, знаходячи світло навіть у найтемніші часи, що знайшло відображення у його дебютній книзі “Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими”, презентованій у Києві. У цій книзі, як і в його інтерв’ю, Закревський ділиться глибокими роздумами про красу, любов, етичні межі документалістики та свою трансформацію під впливом війни, звертаючись до себе, світу та майбутнього.
Краса в об’єктиві війни
“Я бачу людей красивими”
Для мене – в минулому достатньо сором’язливої, але непосидючої дитини – камера була способом пізнання світу. Зрозумів, що камера створює певний образ із людини, яка її тримає: якщо у тебе є фотік, то типу ти фотограф. А якщо ти фотограф, то по-любому знімаєш весілля – це найрозповсюдженіша асоціація, яку я зустрічав. Пізніше камера стала моєю мовою любові. Я дуже люблю людей, бачу їх красивими.
Фотографія для Романа Закревського – це не просто фіксація реальності, а спосіб пізнання світу та вираження любові до людей. Він вірить, що камера допомагає побачити людину з нового, несподіваного кута, відкриваючи її справжню красу. Ця віра особливо актуальна в умовах війни, де, попри страждання та руйнування, Закревський продовжує шукати та фіксувати моменти людяності та естетики.
Особливо зворушливим є його ставлення до облоги Чернігова, де, попри небезпеку, він зосередився на роботі, намагаючись передати реальність з професійною точністю. Водночас, долучившись до війська, він навчився бути ближчим до воїнів, працюючи з максимальною повагою до їхнього подвигу.
“Ця фотографія – крик”
Питання етики в журналістиці під час війни є надзвичайно гострим, і Роман Закревський підкреслює своє правило “не нашкодити, не порушити”. Він відмовляється від показу “чорнухи”, вважаючи, що в світі достатньо тих, хто професійно займається документуванням жахіть. Його підхід полягає в тому, щоб не завдавати шкоди, навіть якщо це означає не публікувати фотографію, яка могла б виглядати як витвір мистецтва через нестандартну міміку людини, але поза контекстом несе негатив.
Щодо відомої фотографії загиблої сім’ї, опублікованої Єфремом Лукацьким, Закревський висловлює думку, що такі фото мали б більший ефект, якби були представлені на глобальних виставках, організованих українськими інституціями, а не просто в інтернеті, де вони можуть загубитися в інформаційному шумі. Він вважає, що ефективність таких шокуючих знімків може бути перебільшеною, оскільки вони часто не виходять за межі “нашої бульбашки”.
“Тут є вогонь в очах молодих”
Війна, за словами Романа Закревського, не позбавляє світ краси. Навпаки, він бачить красу в полум’ї пострілу гармати, в природі, яка існує попри людські руйнування, і, найголовніше, у вогні в очах молодих захисників, в їхньому адреналіні та відчутті повноти життя. Його фотографічний підхід, заснований на любові та пошуку краси, залишився незмінним, адже саме ці принципи виявилися найбільш затребуваними у військовій атмосфері. Він відчуває себе на своєму місці, документуючи сюжети, які народжуються природно, мають свою причину та ідею, яку залишається лише вловити.
Закревський згадує фотографії з “Азовсталі”, з Ірпеня, зокрема з розбомбленим мостом, як такі, що вражають його. Особливо він цінує кадри, зроблені під час облоги Чернігова, одне з яких потрапило на першу шпальту The New York Times. Цей кадр мав для нього особливе значення, адже зображений зруйнований будинок знаходився неподалік від його власного дому, дитячої лікарні, де вони ховалися з родиною. Він також згадує евакуаційну чергу автомобілів, яку, на жаль, не зміг повністю вмістити через відсутність ширококутного об’єктиву.
“Застели своє ліжко зараз”
У своїх роздумах про стан війни, Роман Закревський пояснює, що його слова про “черствий шматок м’яса” навесні цього року були не ознакою зменшення світла, а відображенням накопиченої втоми, стресу та ПТСР. Він зазначає, що емоції, які накопичуються, можуть стати важкими, створюючи відчуття власної непотрібності та нездатності відчувати. У таких станах текст стає для нього зручнішим інструментом для рефлексії та передачі стану, ніж фотографія. Його книга, яка вийшла з-під пера, є результатом пережитих ситуацій, де думки та слова лилися самі по собі. Закревський підкреслює, що, якби була можливість, він би відмовився від війни як способу реалізації, бажаючи повернути все назад, адже його творчість та досвід – це лише крихітна частка людського життя.
Він сприймає себе як частину природного кола, а те, що йому дано пережити, – як можливість зрозуміти життя та поділитися цим з іншими. Нове розуміння життя, яке він здобув після 2022 року, полягає в усвідомленні важливості діяти тут і зараз, навіть у дрібницях, як-от застелити ліжко, бо завтра може й не настати. Після перемоги він мріє повернутися додому, не географічно, а відчуттям, створити фотостудію, де зможе переплавляти свій досвід у мистецтво, подібно до чеського фотографа Судека, який продовжував працювати після поранення на Першій світовій війні.
“Залишаться справжні перлини”
На думку Романа Закревського, війна є найбільш задокументованою в історії, і хоча він не хвилюється про те, що справжні моменти можуть загубитися, адже “щось дійсно справжнє буде помічено”, він вважає, що необхідна інституція для систематизації та каталогізації цього величезного масиву інформації. Він також зазначає, що фото як жанр не програє коротким відео та мемам, якщо воно передає глибокий сенс. Меми, за його словами, є окремою мовою комунікації, особливо для молоді. Закревський переконаний, що справжність і чесність, закладені в роботі митця, передаються незалежно від формату, і серед безкінечного потоку інформації залишаться “справжні перлини”.
Його захоплення чорно-білими фотографіями, знятими на плівку, є даниною традиції, а також практичним рішенням, оскільки чорно-біла плівка дешевша за кольорову, що дозволяє зробити більше кадрів. Проте, він зізнається, що любить колір і завжди знімав переважно на кольорову плівку. Чорно-біла фотографія, на його думку, має свою драматичність, але все ж таки пріоритетним для нього є традиція. Що стосується росіян, Закревський був шокований примітивністю і жорстокістю російських військових, яких він бачив у полоні. Він відмовився фотографувати їх на ту ж камеру, яку використовує для зйомки азовців, вважаючи їх “чорнухою” і “примітивними істотами”, що є результатом кармічного накопичення системної несправедливості.
