Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року докорінно змінило інформаційний простір країни, перетворивши його на своєрідне “мінне поле”, де українці почали створювати власну систему табуйованих тем, які вважалися “не на часі”. Це замовчування стосувалося всього, що могло б викликати розбрат у суспільстві або негативно позначитися на міжнародному іміджі України, від корупційних скандалів до злочинів у війську. З’явився також негласний мораторій на критику керівництва держави, який, однак, протримався лише перший рік повномасштабної війни. З часом суспільство почало зіштовхуватися з реальністю: корупційні скандали стали публічними, рожеві мрії про швидке завершення війни розбилися об жорстоку фронтову реальність, а популярні гасла втратили свою мотиваційну силу. Це призвело до зміни суспільного договору, що підтверджується соціологічними дослідженнями. Так, опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) восени 2023 року показало, що 70% українців вважають критику влади під час війни необхідною, а вже за два роки ця цифра зросла до 90%.
Аналіз табуйованих тем в Україні: самоцензура та самообман під час війни
Топ-5 тем-табу для цивільних:
- Ціна війни: масштаб людських втрат і матеріальних збитків.
- Найнегативніший сценарій закінчення війни – поразка України.
- Територіальні поступки як умова “мирної угоди” з Росією.
- Проблеми в мобілізації та забезпеченні армії.
- Невизначеність майбутнього в умовах затяжної війни.
Прояви самоцензури та самообману в українському суспільстві:
“Коли людина замовчує деякі речі, бо вважає їх небажаними, забороненими або непристойними, це самоцензура. Коли йдеться про замовчування тем, які заборонені для обговорення – політично або нормативно – це цензура.” – пояснює політична психологиня Світлана Чуніхіна.
Мобілізація є яскравим прикладом теми, яка підпадає під дію як самоцензури, так і цензури. Хоча питання комплектування армії обговорюється, найбільш болючі та гострі аспекти залишаються поза увагою, незважаючи на визнання складності проблеми та необхідності підняття неприємних питань. В суспільстві існують два основні дискурси щодо мобілізації: один, що засуджує ухилення від служби як ганебне явище, та інший, який засуджує ухилянтство як життєву позицію. Важливо зазначити, що через затягування війни спостерігається повільне, але помітне зростання толерантності до ухилення від служби, що підтверджується соціологічними дослідженнями. Це призводить до того, що проблема замовчується або “забовтується”, залишаючись невирішеною.
Ще одним болючим питанням є ціна війни. Українці схильні мінімізувати її, щоб зберегти надію. Держава засекречує інформацію про втрати, застосовуючи офіційну цензуру, однак на рівні масової свідомості існує й самоцензура, оскільки глибоке усвідомлення втрат може змінити ставлення до війни та знизити здатність до опору. Крім того, українське суспільство уникає обговорення того, яку ціну воно готове заплатити за закінчення війни, адже існує консенсус щодо неприпустимості поступок агресору. Однак, питання про те, чи варто боротися за Донбас, іноді виникає, але придушується через страх бути звинуваченим у сепаратизмі.
Психоаналітик Юрій Прохасько виділяє такі причини самоцензури: інстинкт самозбереження, що диктує необхідність уникати розбрату, та поняття такту, яке посилюється під час війни. Межі між самоцензурою і самообманом є плинними; самообман слугує механізмом захисту від болю, неприємностей та фрустрації. Наприклад, деякі люди вважають мобілізацію необхідною, але не для себе чи своїх близьких, або ж одночасно шанують ЗСУ та засуджують ТЦК. Час також відіграє роль: початкові категоричні настанови можуть змінюватися, що призводить до дискомфорту і пошуку виправдань.
Особливо гостро постає питання невизначеності майбутнього: чи війна завершиться за нашого життя, які стратегії життєвого планування обирати, чи варто створювати сім’ю, народжувати дітей. Ця “пекельна дилема” є джерелом сумнівів, але, як зазначає Прохасько, неусвідомлений суспільний консенсус щодо неприпустимості поразки та готовності платити за опір вищу ціну, ніж за припинення боротьби, дозволяє українцям триматися разом.
Топ-5 тем-табу для військових:
- Критика командування.
- Безпека бійців: розташування позицій, деталі майбутніх операцій.
- Приниження і насильство в армії.
- Приватні послуги для командира.
- Незаконні домовленості з вищим військовим керівництвом.
Чому мовчать військові:
Доброволець, що мобілізувався у 2024 році, на умовах анонімності пояснює, що самоцензура військових складається з кількох елементів. Перший – це турбота про безпеку підрозділу, що вимагає фільтрації публікацій у соцмережах та обережності в телефонних розмовах. Другий – приховування реальної ролі в армії, щоб підтримувати образ захисника, хоча насправді людина може виконувати діловодські чи інші небойові функції. Це особливо актуально для тих, хто мав високооплачувану роботу в цивільному житті і зіткнувся зі зниженням соціального статусу.
Далі йдуть теми, що перебувають у “сірій зоні”: критика командування, приниження та насильство, приватні послуги для командирів, а також незаконні домовленості. Військові часто називають себе “рабами системи”, оскільки умови їхньої служби повністю залежать від керівництва. Публічні коментарі чи дописи переглядаються командирами, і будь-яка критика може мати негативні наслідки, на відміну від цивільного життя, де можна звільнитися.
Приниження в армії, хоч і сприймаються кадровими військовими як норма, часто є нестерпними для мобілізованих. Це може проявлятися в некомпетентних наказах, лайці, а іноді й у фізичному насильстві. Сором за приниження є ще однією причиною мовчання. Військові також замовчують випадки використання їхньої праці в особистих цілях командирів, хоча розрізнити службовий обов’язок і приватну послугу буває складно.
Доброволець визнає, що мав би багато інформації для журналістських розслідувань про зловживання в армії, але побоюється, що це зруйнує йому життя та знизить ефективність підрозділу. Він вважає, що краще “загрібати сміття під килим”, доки не сталося чогось жахливого.
Висновок:
Самоцензура у війську – це явище, властиве арміям усього світу, особливо в умовах бойових дій, де безпека воїнів є пріоритетом. Однак, важливо не перестаратися з “загрібанням сміття під килим”, оскільки це лише поглиблює проблеми. Для цивільних так само актуальним завданням є пошук балансу між прийняттям жорсткої реальності та самообманом.
“Поки самоцензура, заперечення і витіснення дають нам змогу жити та бути продуктивними – ходити на роботу, сплачувати податки, дбати про себе і близьких, думати про вічне й прекрасне, то це ок. Якщо витіснення спотворює образ реальності настільки, що це унеможливлює адекватність, звичайно, про спротив, адаптацію і продуктивне життя говорити не можна”, – зазначає Світлана Чуніхіна.
Необхідно балансувати між прийняттям реальності та витісненням нестерпного, адже повне усвідомлення жаху війни може паралізувати. Однак, щоб зберегти здатність функціонувати, потрібно час від часу “привідкривати двері” до суму та жаху, оплакуючи загиблих та переживаючи втрати, але при цьому зберігати віру в майбутнє.
