Аналітичний огляд поточної ситуації у сфері соціального захисту колишніх військовослужбовців демонструє глибоку системну кризу, яка загрожує перетворитися на масштабний виклик для національної безпеки та стабільності суспільства. За офіційними даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, загальна кількість ветеранів та ветеранок у країні вже перевищила позначку у два мільйони осіб, проте понад п’ятдесят відсотків із них заявляють про повну відсутність дієвого захисту їхніх законних прав з боку державних інституцій.
Масштаби виклику та прогнози на майбутнє
Експертні оцінки свідчать про те, що після завершення бойових дій та нашої перемоги чисельність ветеранської спільноти може зрости до п’яти-шести з половиною мільйонів громадян. Це означатиме, що кожен шостий чи сьомий українець матиме статус ветерана, що безпосередньо визначатиме пріоритети державної політики у соціальній, освітній та економічній сферах на найближчі десятиліття.
Більше ніж 50% ветеранів вважають, що їхні права не просто порушуються, а взагалі не захищаються державою. Мені здається, цей відсоток – це діагноз неефективності держави.
Ключові проблеми та адміністративні бар’єри
Статистика звернень до Офісу омбудсмана ілюструє стрімке зростання невдоволеності серед колишніх військовослужбовців та родин загиблих героїв. Найчастішими причинами для скарг стають:
- перепони та затримки під час виплати одноразової грошової допомоги після поранень;
- бюрократична тяганина при отриманні обов’язкових довідок із військових частин та відомств;
- недоступність або низька якість послуг із медичної та психологічної реабілітації;
- формальне ставлення посадовців та відсутність персоналізованого супроводу.
Необхідність трансформації системи на рівні громад
Для подолання наявної кризи держава зобов’язана переформатувати підходи до підтримки захисників, перенісши центр тяжіння безпосередньо на базовий рівень — територіальні громади. Проте наразі центри психологічної допомоги функціонують лише у невеликій частині об’єднаних територіальних громад, що свідчить про гостру нестачу інфраструктури на місцях та потребу у негайних законодавчих і управлінських змінах.
