Історія Сполучених Штатів, як і будь-якої великої держави, позначена складною взаємодією з диктаторськими режимами по всьому світу. Від часів холодної війни американські президенти часто стикалися з необхідністю визначати свою політику щодо авторитарних лідерів, балансуючи між національними інтересами, демократичними цінностями та прагненням до стабільності. Цей підхід, часто характеризувався прагматизмом, іноді межував із цинізмом, але загалом демонстрував послідовність у протидії тиранії, коли вона ставала загрозою або втрачала свою корисність для США.
Аналіз політики США щодо диктаторів: від Кеннеді до Трампа
Історичний контекст: прагматизм та боротьба з тиранією
Протягом десятиліть Сполучені Штати дотримувалися стратегії, яка, хоч і була жорстокою та часом лицемірною, демонструвала дивовижну послідовність у поводженні з тиранами, що втратили свою актуальність або стали небезпечними для американських інтересів. Президенти США, починаючи від джунглів Латинської Америки до пустель Близького Сходу, віддавали накази про ліквідацію диктаторів з холодним, інституційним прагматизмом. Цей підхід мав на меті збереження стабільності, захист американських союзників та недопущення розширення ворожих ідеологій.
“Десятиліттями Сполучені Штати дотримувалися жорстокої, часто лицемірної, але напрочуд послідовної стратегії поводження з тиранами, які втратили свою корисність або стали загрозою для американських інтересів.”
Приклади з історії:
- Рафаель Трухільйо, Домініканська Республіка: Протягом трьох десятиліть він керував країною як особистим феодом, привласнюючи собі безглузді титули, тоді як його таємна поліція змушувала безвісти зникати всіх незгодних. Президент США Джон Ф. Кеннеді, не витримавши манії величі Трухільйо, віддав наказ про його ліквідацію. Увечері 30 травня 1961 року, коли диктатор їхав темним шосе, його автомобіль зрешетили кулеметним вогнем. ЦРУ, діючи за прямою вказівкою Кеннеді, спланувало цю операцію та передало зброю її виконавцям.
- Нго Дінь Дьєм, Південний В’єтнам: До листопада 1963 року тортури та репресії, до яких вдавався перший президент Південного В’єтнаму Нго Дінь Дьєм, відчужили від нього власний народ і поставили під загрозу американські інтереси в Південно-Східній Азії. Кеннеді не заперечував – і власні генерали Дьєма без зайвих церемоній ліквідували його в кузові бронетранспортера.
- Мануель Нор’єга, Панама: Після десятиліть співпраці з ЦРУ, коли його причетність до наркоторгівлі стала очевидною, президент Джордж Буш-старший наказав розпочати операцію “Справедлива справа”. Після переслідування спекотними вулицями Панама-Сіті Нор’єгу закували в кайдани, доставили до суду в Флориді й ув’язнили до кінця його життя.
- Муаммар Каддафі, Лівія: У 2011 році, коли Арабська весна охопила Лівію, режим Муаммара Каддафі почав стрімко сипатися. Під тиском повстання тиран намагався втекти з району Сирта, але його конвой потрапив під авіаудар сил коаліції. Каддафі, як і Саддама Хусейна, зрештою знайшли у стічній канаві, де він щулився від страху.
Парадигма Трампа: захоплення абсолютною владою
За президентства Дональда Трампа ця парадигма зазнала докорінних змін. Президент не зневажає деспотів – він захоплюється їхньою абсолютною владою. Зовнішня політика Трампа більше не є продовженням демократичних ідеалів чи захистом ліберального світового порядку. Це проєкція глибоко травмованої, нарцисичної психіки людини, яка поклоняється принципу “залізного кулака”, насміхається з демократичних інституцій, що її стримують, і ставиться до глобальної дипломатії як до мафіозних розбірок за території.
Захоплення диктаторами
У позолочених кімнатах із клімат-контролем, де Трамп веде державні справи, повністю відсутні запах пороху й землі – їх замінює стерильний аромат розкоші та гул підлабузництва. Коли Трамп дивиться через стіл на Сі Цзіньпіна чи Владіміра Путіна, в його очах можна побачити неприховану заздрість. Він не сприймає їх як порушників прав людини. Він бачить чоловіків, яким ніколи не доводиться турбуватися про повістку до суду, вороже налаштовану пресу чи розслідування Конгресу.
- Трамп регулярно вихваляє Путіна – людину, на чиїх руках кров десятків тисяч українців та внутрішніх дисидентів, – називаючи його “генієм” і “сильним гравцем”.
- Трамп запрошував Олександра Лукашенка, вусатого тирана, який три десятиліття тероризує Білорусь, на свої мирні саміти, повністю ігноруючи привидів закатованих дисидентів.
- Трамп неодноразово розхвалював “блискуче” вміння Сі Цзіньпіна керувати півторамільярдним населенням за допомогою “залізного кулака”, зручно оминаючи той факт, що цей кулак загнав мільйони уйгурів, казахів та узбеків до високотехнологічних концентраційних таборів у Сіньцзяні.
- У найсюрреалістичнішому дипломатичному зізнанні сучасної історії Трамп радісно заявив, що вони з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином – людиною, яка морить голодом мільйони власних громадян заради фінансування ядерного арсеналу, – “закохалися” один в одного через листування.
Психологія диктатора: дзеркало нарцисизму
Трапляється, що любов до диктаторів поєднується з діями, які, здавалося б, суперечать цій парадигмі. Однак, відповідь криється в похмурій реальності світогляду Трампа: він абсолютно транзакційний. Він виступив проти Мадуро заради нафти, золота та рідкісноземельних мінералів, що залягають у надрах цієї багатої на ресурси країни. Обезголовлюючи режим, Трамп прагне не звільнити Венесуелу, а домовитися про вороже поглинання її природних багатств із залишками корумпованої військової кліки.
“Трампом керує правило, яке психологи називають законом “собачого майданчика”, де домінує принцип: “хто сильніший, той і правий”.”
У своїй книзі “Забагато й завжди замало: як моя сім’я створила найнебезпечнішу людину у світі” племінниця Дональда Трампа, клінічна психологиня Мері Трамп, описує, як він формувався в горнилі емоційного садизму свого батька. Фред Трамп був авторитарним, деспотичним патріархом, який постійно принижував свого сина. Результатом став глибоко травмований, яскраво виражений нарцис, який жадає лестощів, яких він так і не зміг отримати від свого жорстокого батька. Він страждає від марнославства, що просочується в його соцмережі та дипломатію. Він полонений естетикою абсолютної влади, бо до смерті боїться власної внутрішньої слабкості. Він жадає світу, де може віддати наказ, а підлеглі кидаються його виконувати в нажаханій тиші.
Висновок: майбутнє американської зовнішньої політики
Хоча юридично Трамп не є диктатором, Конституція, суди, Конгрес та вільна преса утворюють інституційний запобіжник, який не дає йому остаточно зламати систему. Але він носить ці обмеження, як гамівну сорочку, досконало опанувавши мистецтво насміхатися з них, щодня випробовуючи на міцність фундамент Республіки. Тигр, що ходить по клітці, все одно залишається тигром. Поки американське суспільство спостерігає за цим безпрецедентним заграванням із глобальною тиранією, настає глибока втома. Американське президентство ніколи не мало бути інструментом “залізного кулака”. Воно було створене, щоб розбити його.
