На п’ятому році повномасштабної війни, яка триває, навколо українців, які спілкуються рідною мовою та володіють базовими знаннями з історії власної держави, досі циркулюють стереотипи, що видаються напрочуд стійкими. Поширеною є думка, що перехід на українську мову для таких людей є надзвичайно легким процесом, або ж що наявність родичів, які належали до Української Повстанської Армії, автоматично надає особливу перевагу у розумінні історичних подій ХХ століття в Україні. Крім того, існує уявлення, ніби всі, хто розмовляє українською, неодмінно є уродженцями Львова, оскільки мешканці інших регіонів, начебто, не здатні до цього. На противагу цим упередженням, я дотримуюся думки, що бути українцем в Україні завжди було непростим завданням. Адже існує разюча різниця між простим народженням у місці, яке асоціюється з видатними постатями, як-от “батьківщина Франка”, та усвідомленням власної ідентичності, здатністю зберегти її та досягти успіху в суспільстві, яке тривалий час зазнавало значної русифікації. Буття українцем в Україні завжди було свідомим вибором та зайнятою позицією, а не просто “бонусом”, наданим від народження, адже це вимагало постійної готовності захищати свою мову, протистояти тиску, висміюванню своєї “інакшості” та відмінних поглядів. Сьогодні ця готовність набула ще й воєнного виміру.
Важливість усвідомленого вибору
Я переконана, що бути українцем – це свідомий вибір, який жодним чином не визначається місцем народження. Як киянка, я у дитинстві була максимально російськомовною, слухала російський реп, проводила час у російськомовних дворах та компаніях. І я б щиро розсміялася, якби хтось тоді сказав мені, що я перейду на українську мову і навіть сама захочу відвідати історичні фестивалі та марші, просто з цікавості.
Особистий шлях до українськості
Я, людина, яка у шкільні роки насміхалася з української мови, у 2014 році остаточно ухвалила вольове рішення перейти на українську мову на 90%, а у 2022 році цей перехід став повними 100%. І справа тут зовсім не в місці мого народження чи походженні моїх батьків. Я неодноразово чула думку, ніби наявність родичів на заході України нібито полегшила мені перехід на українську мову. Насправді це не так, адже з іншого боку у мене є родичі в Білорусі та на Донеччині. Я просто зробила особистий і дуже усвідомлений вибір під час Революції Гідності. Мені довелося переглянути своє оточення, яке глузувало: “Ну все, пожартувала і давай вже нормально говорити”. Змінилося коло спілкування, цінності. І часом це було непросто – бути українкою у своїй же країні і не відчувати певного тиску за свою набуту, але усвідомлену ідентичність.
“Бути українцем в Україні – це завжди був вибір і позиція, а не просто “бонус” з народження.”
Заклик до єдності та подолання стереотипів
Цим текстом я хочу закликати не розділяти наше суспільство на тих українців, яким нібито легше через місце народження, і тих, яким через це ж важче. І не породжувати стереотипи, що розмовляючи українською, не можна робити помилок, треба ідеально знати історію і постійно носити “Кобзар” біля серця та вишиванку 24/7. До речі, той же Тарас Шевченко взагалі не був родом із Західної України і якимось чином зумів стати національним ідолом. Кому-кому, а йому було надзвичайно складно підтримувати та нести свою ідентичність крізь життя.
Питання полягає в іншому – чи щиро людина бажає бути свідомою частиною своєї країни, зберігати її, оберігати у вибраний для себе спосіб. І чи підтримує вона тих, хто свою українську усвідомлену ідентичність лише розвиває, але впевнено її обрав. Якщо ж людина не хоче говорити українською, лінується, соромиться перед російськомовним оточенням, то публічне “пред’явлення” людям, які змогли витримати свою позицію, є максимальним “крінжем”. Завжди слід шукати шляхи, щоб це вийшло, якщо дійсно є таке бажання. Навіть якщо це буде нелегко.
Актуальність теми у сучасному контексті
Питання мовної ідентичності та шляхів її формування в Україні залишається надзвичайно актуальним, особливо в контексті триваючої російської агресії. Багато досліджень підкреслюють, що мова є ключовим елементом національної ідентичності та фактором консолідації суспільства. Зміна мови спілкування, особливо для людей, які зростали в умовах домінування російської мови, часто супроводжується складними психологічними та соціальними процесами. Цей процес може бути пов’язаний із переосмисленням власної історії, культури та ставлення до сусідніх держав.
Історичний досвід України свідчить, що боротьба за мову та культуру завжди була невід’ємною частиною боротьби за незалежність. Постать Тараса Шевченка, як зазначено в тексті, є яскравим прикладом того, як людина, попри складні обставини, може стати символом національного відродження. Сьогодні, коли Україна знову змушена боротися за своє існування, усвідомлення та плекання власної ідентичності стає ще більш важливим завданням для кожного громадянина.
Аналіз стереотипів, пов’язаних з українською мовою та ідентичністю, є важливим кроком до побудови більш інклюзивного та єдиного суспільства. Перехід на українську мову, як показує досвід автора, є не лише мовним, а й глибоко особистісним та свідомим вибором, що відображає прагнення до самоідентифікації та зв’язку з власною країною.
