З 2014 року тисячі українців стали жертвами російської агресії, опинившись у в’язницях на окупованих територіях. Ці люди, яких українське законодавство визначає як “осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України”, або простіше – цивільних полонених, часто зазнають жорстокого поводження, катувань та позбавлення базових прав. Після звільнення вони стикаються з новими, не менш складними викликами, адже їхнє життя на “великій землі” починається фактично з нуля, вимагаючи негайної допомоги та соціальної адаптації, яку держава, на жаль, не завжди надає вчасно і в повному обсязі.
Основні проблеми цивільних полонених після звільнення
Медична та стоматологічна допомога
Після звільнення цивільні полонені проходять 21-денний період перебування в обласних шпиталях, однак це обмежується діагностикою, а не повноцінною реабілітацією. Особливо гострою є проблема стоматологічної допомоги: майже всі колишні в’язні втрачають зуби через катування або погані умови утримання. Держава не має відкритих програм безкоштовного протезування чи лікування зубів, покладаючи цей фінансовий тягар на благодійні організації та самих постраждалих.
Матеріальне забезпечення та документи
Зазвичай, звільнені отримують лише базовий набір речей: одяг, засоби гігієни та смартфон. Ті, хто звільнився самостійно, часто потрапляють до України без документів, долаючи шлях через треті країни. Для отримання офіційного статусу та доступу до державних послуг їм доводиться “доводити” факт перебування в полоні, що надзвичайно складно без належних доказів і свідків.
Соціальна адаптація та бюрократичні перешкоди
Попри декларування наявності соціальних працівників, інститут “єдиного вікна” або кейс-менеджерів, які б супроводжували звільнених через бюрократичні процедури, фактично не існує. Багато хто не знайомий з державними сервісами, такими як “Дія” чи ЦНАПи, що ускладнює їхню інтеграцію у суспільство.
Житлове питання та правовий статус
Відсутність житла
Значна частина цивільних полонених походить з окупованих територій, де їхнє житло зруйноване або залишилося під окупацією. Після звільнення вони не мають куди повертатися, часто змушені орендувати житло на короткий термін, що є дорогим задоволенням, а державні виплати не завжди достатні. Навіть ідея надання житлових ваучерів, яку просувала заступниця голови Офісу президента Ірина Верещук, ще не реалізована.
Проблеми з визнанням статусу
Голова Об’єднання родичів політв’язнів Кремля Ігор Котелянець зазначає, що комісія з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи при Мінвідновленні часто відмовляє цивільним у визнанні їхнього статусу, вимагаючи доказів, які практично неможливо отримати від окупаційної влади. Ситуація ускладнюється тим, що, за словами членкині комісії Тетяни Катриченко, закон, яким керується комісія, був ухвалений до повномасштабного вторгнення і не враховує сучасні реалії масових затримань.
Шляхи вирішення проблеми
Створення Національного агентства
Правозахисні організації пропонують створити Національне агентство з питань цивільних осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії. Це агентство мало б вести єдиний реєстр цивільних полонених, надавати їм всебічну підтримку, від медичної та психологічної реабілітації до допомоги з житлом та працевлаштуванням.
Залучення міжнародної допомоги
Враховуючи обмеженість державного бюджету, агентство мало б також залучати міжнародне донорське фінансування для реалізації профільних програм підтримки колишніх цивільних бранців.
На сьогоднішній день політика держави щодо цивільних полонених залишається “інституційною сліпотою”, яка призводить до повторної травматизації тих, хто пережив російські в’язниці. Замість того, щоб забезпечити чіткий алгоритм підтримки, держава заганяє громадян у нові бюрократичні лабіринти. Це призводить до того, що багато звільнених, розчаровані відсутністю допомоги та розуміння, виїжджають за кордон, де отримують підтримку, не вимагаючи зайвих доказів свого статусу. Україна, докладаючи значних зусиль на міжнародній арені для визволення заручників, фактично втрачає своїх громадян через власну байдужість та неспроможність надати їм належну підтримку на батьківщині.
“Сьогоднішня державна політика щодо цивільних полонених – це інституційна сліпота, яка призводить до повторної травматизації тих, хто пережив російські в’язниці. Замість того, щоб зустріти своїх громадян із чітким алгоритмом підтримки, держава заганяє їх у нові для них бюрократичні проблеми. Людина, яка повернулася з полону, не повинна самотужки розбиратися, як працює держава, чи шукати гроші на базові потреби.”
