Україна стоїть на порозі нової фази євроінтеграції, де простого виконання формальних вимог вже недостатньо. В умовах п’ятого року повномасштабної війни, як Україна, так і Європейський Союз переживають глибокі трансформації. ЄС еволюціонує від суто економічного блоку до потужного безпекового та геополітичного гравця, зосереджуючись на Європейській стратегії готовності, оборонно-промисловій стратегії до 2030 року та курсі на стратегічну автономію. В цьому контексті Україна має унікальну можливість позиціонувати себе не як країна, що потребує постійної підтримки, а як “донор безпеки та життєстійкості”, чий досвід протидії загрозам є неоціненним для формування нової європейської архітектури безпеки. Цей перегляд підходу до євроінтеграції є дорогою з двостороннім рухом, що вимагає взаємного визнання викликів та переваг обох сторін.
Розрив між очікуваннями та реальністю: виклики для України та ЄС
Попри героїчний опір та величезні зусилля, Україна стикається з низкою викликів у процесі євроінтеграції, які викликають занепокоєння у Брюсселя. Зокрема, прогрес у сфері верховенства права та судової реформи залишається недостатнім, адже Європейський Союз наголошує на неприпустимості збереження корупційних схем та політичного впливу на призначення суддів, навіть в умовах війни. Згортання реформи децентралізації та надмірна концентрація влади у центрі також викликають напругу, адже це може сприйматися як відступ від демократичних стандартів, особливо враховуючи конфлікти між центральною владою, місцевим самоврядуванням та військовими адміністраціями.
ЄС також непокоїть недостатня прозорість у процесах відбудови, адже європейські платники податків прагнуть уникнути корупції, що вимагає створення єдиної цифрової системи контролю за використанням коштів. Втручання держави в управління стратегічними підприємствами, як-от “Енергоатом” та “Нафтогаз”, суперечить нормам ОЕСР, що є обов’язковою вимогою для вступу до ЄС.
З іншого боку, Україна відчуває “бюрократичну сліпоту” Брюсселя, який вимагає дотримання мирних процедур у воєнний час. Наприклад, впровадження дорогих “зелених” технологій (Green Deal) є економічно неможливим для промисловості, яка постійно перебуває під загрозою обстрілів. Фінансова дисципліна, яку наполегливо вимагає ЄС, є складним завданням для України, адже значна частина бюджету спрямовується на оборону, що може призвести до соціального вибуху у разі скорочення соціальних витрат або підвищення податків.
Напруга виникає і навколо агроекспорту, де захист європейських фермерів, лобійований країнами на кшталт Польщі, Угорщини та Франції, призводить до вимог обмежити український експорт, який є ключовим джерелом валютної виручки для України під час війни. Правила державних закупівель, що добре працюють у мирний час, не завжди відповідають потребі швидкого прийняття рішень в умовах війни, особливо коли йдеться про закупівлю критично важливого обладнання, такого як дрони.
Ці непорозуміння виникають через різницю в сприйнятті: ЄС бачить Україну як “стандартного кандидата”, тоді як Україна бачить себе “екзистенційним захисником” Європи. Для подолання цих розривів ЄС має визнати стійкість (resilience) головним критерієм успіху українських реформ, що означатиме курс на взаємну інтеграцію під гаслом “Разом до стійкої Європи”.
“Разом до стійкої Європи”: практичні кроки для інтеграції
Перший крок на шляху до “стійкої Європи” передбачає синхронізацію Національної системи стійкості України з Європейською стратегією готовності до будь-яких криз – від воєнних загроз та кібератак до пандемій і кліматичних колапсів. Україна готова поділитися своїм унікальним досвідом функціонування держави, бізнесу та суспільства в умовах повномасштабної війни та швидкої кризової адаптації. Політична ініціатива зі створення “україно-європейського хабу стійкості” могла б поєднати український інноваційний підхід з європейським інституційним потенціалом, посилюючи сумісність на політичному та оперативному рівнях. Це дозволило б Україні стати логістичним та експертним хабом у системі цивільного захисту для країн Східної Європи та НАТО. Паралельно необхідно створювати спільні з ЄС інститути прогнозування загроз та оцінки ризиків, використовуючи штучний інтелект, супутникові дані та OSINT.
ЄС прагне розгорнути потужний власний оборонно-промисловий комплекс, знизивши залежність від зовнішніх постачальників. Україна має стати частиною європейського оборонного ланцюжка доданої вартості, приєднавшись до Стратегії оборонної готовності (EDIS 2030). Це означає створення спільних підприємств з європейськими оборонними гігантами на території України та прикордонних країн ЄС, а також лобіювання доступу українських виробників до фінансування через Європейську оборонно-промислову програму (EDIP). Україна може стати головним полігоном для випробування та сертифікації новітніх оборонних технологій ЄС у реальних бойових умовах.
Другий блок заходів передбачає внесок України у стратегічну автономію ЄС, що полягає у зменшенні залежності від зовнішніх постачальників у ключових сферах: енергетика, доступ до критичної сировини, продовольча безпека та технологічне лідерство. Україна має найбільші в Європі підземні сховища газу та значний потенціал для розвитку відновлюваної енергетики, що дозволить їй стати частиною децентралізованої енергосистеми ЄС, підвищуючи її стійкість до зовнішніх шоків. Ресурсний потенціал України, зокрема значні запаси літію, титану, кобальту та графіту, робить її важливим партнером у створенні спільних корпорацій та циклів для переробки сировини. У сфері продовольчої безпеки Україна може стати не лише постачальником аграрної продукції, а й учасником європейських ланцюгів виробництва та переробки харчових продуктів із високою доданою вартістю, що посилить продовольчу стійкість як України, так і позиції ЄС на глобальному ринку.
Європейська інтеграція також відбувається “знизу догори” через розвиток прямих зв’язків між регіонами, містами та місцевими громадами. Співпраця з країнами формату NB8 (Північна Європа та Балтія), лідерами у цифровізації, кібербезпеці та концепції “тотальної оборони”, допоможе Україні швидше переймати успішний досвід та впроваджувати сучасні стандарти управління ризиками та безпеки. Долучення українських областей до європейських макрорегіональних стратегій та фондів згуртованості дасть змогу отримати практичний досвід роботи з європейськими інструментами та підготуватися до повноцінного членства.
“War-Time Accession” в українських реаліях
Інтеграція України через внесок у безпеку Європи під час війни передбачає пріоритет стійкості над процедурою. Це означає, що реформи, які шкодять обороноздатності, мають бути відкладені. Зокрема, об’єктивною потребою є мораторій на екологічні стандарти та відтермінування вимог Green Deal для України на 5-10 років після завершення бойових дій. Процес вступу має зміцнювати спроможність держави під час війни, а не послаблювати її через жорсткий формалізм, що вимагає воєнної адаптації “Acquis”. Рішення ЄС щодо фінансування відбудови повинні “тестуватися на стійкість” та оцінюватися на основі того, наскільки вони знижують вразливість регіону до гібридних атак.
Трансформації, що запроваджуються ЄС та Україною, мають бути синхронізовані, об’єднавши політичні треки, пов’язані з безпекою, економічною відбудовою та євроінтеграцією в єдиний динамічний процес. Військовий та прифронтовий досвід України у протидії гібридним загрозам стане невід’ємною частиною нових стандартів стійкості і готовності ЄС. Включення компоненту стійкості до євроінтеграційної стратегії України дозволить гармонізувати українське законодавство з безпековими директивами ЄС ще до моменту набуття повноправного членства.
Україна не повинна чекати дати вступу, щоб стати частиною Європи. Інтегруючи свої оборонні заводи, енергетичні мережі, системи цивільного захисту та муніципалітети в європейські структури готовності, ми зробимо юридичний вступ України в ЄС лише формальним закріпленням того, що вже стало реальністю.
