На шляху до Європейського Союзу Україна переживає трансформаційний період, який виходить за рамки простої імплементації законодавства та адаптації норм. П’ятирічна повномасштабна війна не лише змінила українське суспільство, але й трансформувала сам ЄС, який перетворюється з економічного блоку на безпековий та геополітичний. Сьогодні ключовими пріоритетами для Брюсселя є Європейська стратегія готовності, Європейська оборонно-промислова стратегія та курс на стратегічну автономію, що вимагає від України переосмислення своєї ролі.
Новий підхід до євроінтеграції: Україна як “донор безпеки”
Україна, маючи унікальний досвід протистояння зовнішнім загрозам, може стати не лише одержувачем підтримки, але й “донором безпеки та життєстійкості” для всієї Європи. Такий підхід дозволить інтегрувати Україну в нову європейську архітектуру безпеки, яка в умовах сучасних викликів стає неможливою без її вагомого внеску. Стратегічна рамка цього процесу вимагає взаємної інтеграції обох сторін під гаслом “Разом до стійкої Європи”.
Очікування vs реальність: подолання розривів у взаєморозумінні
Існує відчутний розрив між очікуваннями сторін, який проявляється у сфері верховенства права, судової реформи, децентралізації, прозорості відбудови та управління державними підприємствами. Попри війну, ЄС наполягає на викоріненні корупції в судовій системі та недопущенні політичного впливу на призначення суддів. Згортання реформи децентралізації через концентрацію влади у центрі також викликає занепокоєння, адже це може сприйматися як відступ від демократичних стандартів.
Європейських партнерів непокоїть недостатня прозорість у процесах відбудови, зокрема, ризик корупції за відсутності єдиної цифрової системи контролю за виділеними коштами. Втручання держави в управління стратегічними підприємствами, як-от “Енергоатом” та “Нафтогаз”, суперечить нормам ОЕСР, які є обов’язковими для вступу до ЄС.
“Ми не маємо чекати дати вступу, щоб стати частиною Європи. Інтегруючи свої оборонні заводи, енергетичні мережі, системи цивільного захисту та муніципалітети в європейські структури готовності, ми зробимо юридичний вступ України в ЄС лише формальним закріпленням того, що вже стало реальністю.”
З іншого боку, Україна стикається з “бюрократичною сліпотою” Брюсселя, який вимагає дотримання мирних процедур у воєнний час. Наприклад, вимоги швидкого впровадження дорогих “зелених” технологій (Green Deal) є економічно неможливими для промисловості, яка перебуває під постійною загрозою обстрілів. Бюджетна політика ЄС, яка наполягає на фінансовій дисципліні, суперечить реаліям, коли значна частина українських коштів спрямовується на оборону. Скорочення соціальних витрат або підвищення податків в умовах знищеної економіки може призвести до соціального вибуху.
Напруження виникає навколо агроекспорту, де захист європейського фермера призводить до вимог обмежити український експорт, що є ключовим джерелом валютної виручки для України під час війни. Правила державних закупівель, що добре працюють у мирний час, не завжди відповідають потребі швидко ухвалювати рішення в умовах війни, особливо коли йдеться про закупівлю критично важливого обладнання, як-от дрони. ЄС наполягає на відкритих тендерах, що в умовах секретності оборонних замовлень паралізує логістику Збройних сил України.
Непорозуміння виникає через різницю в оптиці: ЄС розглядає Україну як “стандартного кандидата”, тоді як Україна бачить себе “екзистенційним захисником” Європи. Для подолання цих розривів ЄС має визнати стійкість (resilience) головним критерієм успіху українських реформ.
“Разом до стійкої Європи”: практичні кроки
Першим кроком є синхронізація Національної системи стійкості України з Європейською стратегією готовності до будь-яких криз. Україна готова поділитися своїм унікальним досвідом функціонування в умовах війни та швидкої кризової адаптації. Створення “україно-європейського хабу стійкості” дозволить поєднати український інноваційний підхід з європейським інституційним потенціалом, посилюючи сумісність між Україною та ЄС. Паралельно необхідно створювати спільні з ЄС інститути прогнозування загроз та оцінки ризиків.
Україна має стати частиною європейського оборонного ланцюжка доданої вартості, приєднавшись до Стратегії оборонної готовності (EDIS 2030). Це включає створення спільних підприємств з європейськими оборонними гігантами на території України та прикордонних країн ЄС, а також лобіювання доступу українських виробників до фінансування через Європейську оборонно-промислову програму (EDIP). Україна також може стати головним полігоном для випробування та сертифікації новітніх оборонних технологій ЄС.
Другий блок заходів передбачає внесок України у стратегічну автономію ЄС у ключових сферах: енергетика, доступ до критичної сировини, продовольча безпека та технологічне лідерство. Україна може стати важливим партнером у забезпеченні енергетичної стійкості ЄС завдяки своїм підземним сховищам газу та потенціалу відновлюваної енергетики. Ресурсний потенціал України, зокрема значні запаси літію, титану, кобальту, графіту, робить її важливим партнером для створення спільних корпорацій з переробки сировини. У сфері продовольчої безпеки Україна може відігравати важливу роль у європейських ланцюгах виробництва та переробки харчових продуктів.
Європейська інтеграція відбувається не лише на рівні Київ-Брюссель, але й “знизу догори”. Важливу роль відіграють регіони, міста та місцеві громади, тому Україні варто активно розвивати прямі зв’язки з європейськими муніципалітетами та регіонами. Співпраця з країнами формату NB8 (Північна Європа та Балтія), які є лідерами у сфері цифровізації та кібербезпеки, може допомогти Україні швидше переймати успішний досвід. Українські області також мають долучатися до європейських макрорегіональних стратегій та фондів згуртованості.
“War-Time Accession” в українських реаліях
Інтеграція України через внесок у безпеку Європи під час війни передбачає пріоритет стійкості над процедурою. Це означає, що реформи, які шкодять обороноздатності, варто відкласти, наприклад, мораторій на екологічні стандарти Green Deal для України на 5-10 років після завершення бойових дій. Процес вступу має зміцнювати спроможність держави під час війни, а не послаблювати її через жорсткий формалізм, що потребує військової адаптації “Acquis”. Рішення ЄС щодо фінансування відбудови необхідно “тестувати на стійкість”, оцінюючи, наскільки вони знижують вразливість регіону до гібридних атак.
Трансформації, що запроваджуються ЄС та Україною, мають бути синхронізовані, об’єднавши політичні треки, пов’язані з безпекою, економічною відбудовою та євроінтеграцією. Військовий і прифронтовий досвід України у протидії гібридним загрозам має стати невід’ємною частиною нових стандартів стійкості та готовності ЄС. Включення компоненту стійкості до євроінтеграційної стратегії України дозволить гармонізувати українське законодавство з безпековими директивами ЄС ще до моменту набуття повноправного членства.
