Україна переживає черговий спад суспільної довіри до влади, і хоча політичні причини є очевидними, існують і глибші, менш помітні чинники, які впливають на цей стан. Після будь-якої великої війни держава постає перед викликом не лише щодо результатів бойових дій, а й щодо тих, хто повертається з фронту додому.
Наслідки війни: американський досвід та українські реалії
“Після кожної великої війни держава рано чи пізно стикається не лише з питанням перемоги чи поразки. Вона стикається з тими, хто повертається з війни додому.”
Сполучені Штати, переживши власні війни, зіткнулися з хвилею самогубств серед ветеранів, яка, на жаль, не зникає одразу після завершення бойових дій, а тривалий час залишається глибокою проблемою суспільства, проявляючись у залежностях, розлученнях, відчутті відчуження та мовчазному стражданні. Рівень суїцидів серед американських ветеранів є вдвічі вищим, ніж серед цивільного населення, сягаючи майже шістнадцяти тисяч на рік. Хоча причини та наслідки американських воєн є предметом тривалих дискусій, незмінною залишається людська складова, адже всередині кожної війни завжди є люди.
Україна наразі лише починає усвідомлювати масштаби цього явища, адже більшість військовослужбовців все ще перебувають на фронті, тоді як значна частина тих, хто пройшов армію, продовжує службу, живучи роками поза родинами та цивільним життям. І якщо хтось сподівається, що цей процес буде легшим для України, ніж для США, то це оманлива надія.
Армія як закрита система: симптоми глибокої кризи
Проблема не обмежується лише посттравматичним стресовим розладом, пораненнями чи безсонням; вона корениться в самій культурі армійського середовища, яке тривалий час залишалося нереформованим. Армія, будучи закритою інституцією, схильна до формування власних правил, особливо за відсутності прозорого моніторингу, відповідальності та поваги до людської гідності.
Останні події, пов’язані з підрозділом “Скеля”, свідчення про жорстоке поводження в інших штурмових підрозділах, а також публічний конфлікт між політичним і військовим керівництвом країни, не є поодинокими випадками, а радше симптомами глибшої “хвороби” армії. Ці симптоми добре відомі тим, хто служить, але не має можливості говорити, і шокують тих, хто перебуває поза армійськими лавами.
Епоха, що минула: спадок нереформованої армії
Поки українське суспільство активно розвивало демократичні інституції, утверджуючи цінності прав людини, гідності, свободи та відповідальності, армія значною мірою залишалася відбитком іншої епохи. Епохи, де пріоритетом був наказ, а не результат; штатна одиниця, а не людина; правильний рапорт, а не правда; лояльність, а не ефективність; і перекладання провини вниз, а не відповідальність. У такій системі звання часто надавалися за вислугу, а командирів оцінювали за їхньою “зручністю” у вертикалі влади, а не за збереженими життями чи досягнутими цілями. І саме ці люди, виховані в такій культурі, нині очолюють українське військо в наймасштабнішій війні в історії країни.
Це не означає, що вся армія є такою; існує безліч виняткових командирів та підрозділів, які дбають про своїх людей, навчають, аналізують помилки та будують довіру, воюючи за сучасними стандартами. Однак, саме це робить ще болючішим спостереження за протилежним явищем.
Війна: героїзм, некомпетентність та байдужість
Щороку Україна втрачає бійців у безглуздих штурмах, які проводяться заради політичної вигоди або для створення “картинки” у ЗМІ. Міста називають “фортецями”, хоча всі розуміють справжню ціну таких заяв, а бійцям наказують тримати позиції не для перемоги, а для зручної звітності. Війна часто є поєднанням мужності та героїзму з некомпетентністю та байдужістю – одна з її найстрашніших правд. Вона оголює не лише силу духу, але й неспроможність системи приймати якісні рішення, ціна яких на війні – людські життя.
Особистий досвід автора свідчить про те, що в одній з рот за один день близько половини особового складу було зараховано до самовільного залишення частини. Найпростіше назвати їх слабкими або зрадниками, але реальність часто складніша: багато з них не мали чіткого розуміння завдань, розташування своїх військ чи ворога, а також тактичних і стратегічних планів.
Втрати стають буденністю, а брехня в рапортах – важливішою за реальність на полі бою. Ініціативні командири стикаються з тиском або відстороненням, а мобілізована людина може потрапити в середовище страху, приниження та безправ’я, яке відчувається на глибинному рівні.
Культура війни: повернення додому
Існує ризик, що культура, яка формується в армії, не залишиться лише в її межах, а вийде назовні, подібно до тиску в закритій посудині. Якщо приниження, страх, брехня, безвідповідальність і знецінення людського життя стануть нормою в армії, це неминуче трансформується в суспільство, хоча й у цивільній формі. Навпаки, якщо армія навчиться будувати середовище взаємоповаги, відповідальності, правди, професіоналізму та цінувати людське життя, це ж повернеться в країну разом із ветеранами.
Україні потрібна не лише армія, здатна воювати, а й така, після якої люди зможуть повноцінно жити, а не просто виживати. Перемога – це не лише територіальний здобуток, а й те, якими людьми ми вийдемо з війни та якою країною станемо.
