14 червня 2026 року Дональду Трампу виповнюється 80 років. Напередодні цієї знаменної дати він пройшов чергове медичне обстеження, за результатами якого його особистий лікар, Шон Барбабелла, констатував міцне здоров’я колишнього президента США. Варто зазначити, що минулого року цей медик стверджував, ніби “серцевий вік” Трампа на 14 років молодший за його фактичний вік, що викликало певний резонанс у суспільстві.
“Діди” при владі: глобальна тенденція та її наслідки
Сюжет про те, як “діди” захопили світ, є традиційно популярним у жанрі антиутопій, проте лідери-довгожителі – це не лише улюблена тема фантастів та конспірологів, а й реальна тенденція, що набирає обертів у світовій політиці. Підстави для занепокоєння справді існують, і річ не лише у Дональді Трампі. Аналізуючи першу десятку найнаселеніших країн світу, можна помітити, що лише Мексикою нині керує 63-річна Клаудія Шейнбаум, яка, до речі, є єдиною жінкою серед чоловічого керівництва. Вік інших лідерів значно перевищив 70-річний рубіж, а деяким вже за 80.
“Діди” за кермом: що в анамнезі
Дослідження, опубліковане The Economist у 2024 році, виявило, що за останні п’ять десятиліть середній вік топ-політиків зріс із 55 до 62 років. Цей тренд значною мірою зумовлений автократіями, де вибори часто є формальністю: нині 11 автократів у світі старші за 75 років. Однак, навіть у демократичних країнах соціологи все частіше говорять про “смакову геронтократію” виборців, яка проявляється у прихильності до лідерів старшого віку.
Чи справді час бити на сполох і що може врятувати людство від нової геронтократії? Яка небезпека криється в тому, коли доленосні рішення ухвалюються лідерами з невідворотними віковими нейродегенеративними змінами? Чи варто хвилюватися через те, що завдяки розвитку науки сучасні та майбутні диктатори зможуть залишатися при владі десятиліттями? В яких випадках довголіття стає тягарем для людини та людства, і що можна цьому протиставити? Про це та інше “Українська правда” поспілкувалася з патофізіологом Віктором Досенком та соціальним психологом Олегом Покальчуком. Ласкаво просимо до прекрасного нового старого (чи старого нового) світу.
Нараяма та нова геронтократія
Згадуючи легендарний фільм “Легенда про Нараяму”, де мешканці японського села залишали на горі своїх старійшин, прирікаючи їх на смерть, Віктор Досенко, професор-патофізіолог Інституту фізіології НАН України, жартома зауважує, що нинішні реалії вимагають подібних радикальних рішень, коли “дементні вожді з невідворотними нейродегенеративними віковими змінами роблять мільйони людей заручниками своїх злочинних рішень”. Однак, на його думку, світ врятує від нової геронтократії не екстремізм, а закони, які б жорстко обмежували вік обіймання найвищих керівних державних посад. “Треба шанувати людей, не можна їх викидати. Але керувати – ні”, – наголошує Досенко, пояснюючи, що для обробки великих обсягів інформації, пластичності та швидкого реагування на зміни вік є суттєвою перешкодою, яку не компенсують мудрість, знання чи досвід.
“Діди” за кермом: що в анамнезі
Чи існують дослідження, які б доводили, що літні люди на вершині владної піраміди становлять підвищений ризик для суспільства? Віктор Досенко скептично ставиться до такої можливості, пояснюючи це малою вибіркою, різними умовами правління та суб’єктивністю оцінки рішень, на які впливають численні зовнішні фактори. Крім того, ефективність команди може нівелювати ризики, пов’язані з віком лідера. Соціальний психолог Олег Покальчук погоджується з тезою, що першопричина проблем полягає не стільки у віці, скільки у певних патологічних процесах, які він посилює. “Старіння лідера не є проблемою. Проблема починається тоді, коли вік поєднується з замкненістю, психопатією, нарцисизмом, втратою емпатії і зниженням когнітивної пластичності”, – зазначає Покальчук, розглядаючи три ключові складові проблеми “геронтів” у політиці: когнітивний ресурс, мотивацію та ставлення до ризику.
- Когнітивний ресурс: З віком звужується можливість моделювання ситуації та прогнозування, посилюється страх делегувати повноваження, зменшується самокритика, а помилки консервуються.
- Мотиваційна структура: Мотивація політиків віком 70+ часто звужується до “тут і зараз”, з акцентом на власне майбутнє, а не на довгострокові перспективи.
- Ставлення до ризику: Зі зростанням віку політики прагнуть уникати ризикованих припущень, віддаючи перевагу простим та зрозумілим речам.
Примітно, що, попри мінімальний віковий ценз у виборчому законодавстві більшості країн світу, верхня планка обмежень за віком для найвищих державних посад встановлена лише в небагатьох державах, таких як Бенін чи Мавританія. Покальчук наголошує, що хоча інтуїтивно мозок підказує нам позбавляти старих людей влади, соціальні конструкції та історичні приклади успішного довголіття в політиці додають нюансів. Проте, неминучі вікові зміни призводять до переходу від гетеростазу (експансія, активні дії) до гомеостазу (збалансування, економія ресурсів), що робить революціонерів у молодості консерваторами у старості. Проблеми виникають не через досягнення певної вікової межі, а через невідповідність викликам часу.
Саме такі приклади невідповідності вождів вимогам часу наводить у своїй книзі “Narcissism and Politics: Dreams of Glory” психіатр Джеррольд Пост. Одним із показових кейсів є історія президента Тунісу Хабіба Бургіби, чиє 30-річне правління (1957–1987) стало яскравою ілюстрацією “граблів”, на які наступає суспільство, кероване “геронтами”. Його поведінка, ускладнена серйозними проблемами з пам’яттю, призвела до блокування соціальних ліфтів і витіснення живого політичного процесу застиглими ритуалами. На ці ж граблі повною мірою наступив і СРСР на початку 1980-х, що демонструє так звана “гонка на лафетах” – послідовна зміна немічних лідерів, які однією ногою стояли в могилі.
Геронтократія по-українськи
Олег Покальчук ще у 2009 році характеризував стан українських політичних еліт як “успадковану від практично безсмертних старців із радянського політбюро ЦК КПРС геронтократію, що й досі процвітає в українській політиці”, наголошуючи, що це не стільки паспортні дані, скільки особливий стиль мислення. За останні 17 років, на його думку, Україні не вдалося кардинально переломити цей тренд. Хоча конфлікт між геронтократичним прошарком у владі та молодим населенням зменшився, зокрема через демографічну кризу, ментальні налаштування минулого століття залишаються впливовими. Активна молодь, хоч і відіграє ударну роль у вуличних протестах, рідко демонструє узгодженість та результативність, що дозволяє старшим поколінням користуватися цією поведінкою. Покальчук вбачає в електоральній революції 2019 року, коли виборець “країни пенсіонерів” проголосував за антисистемного кандидата, ефективність дієвих електоральних технологій, які пропонують зміни та асоціюються з молодістю, драйвом та динамікою.
Історія шаха Ірану Мохаммеда Реза Пехлеві, який, борючись зі смертельною хворобою, прагнув встигнути реалізувати свої амбітні плани, призвівши до дестабілізації країни та Ісламської революції, є ще одним показовим прикладом того, як хвороби лідерів можуть впливати на долю країни. Пехлеві, попри прогресуючий атеросклероз, відмовлявся думати про відставку, а його оточення не могло поставити під сумнів його дії. Це призвело до того, що смертельно хворий шах занурив свою країну в жах правління аятол, яке триває донині.
Природа не голосувала за наше довголіття
Розмови про довголіття, що ведуться лідерами Китаю та Росії, Сі Цзіньпіном та Володимиром Путіним, та значні інвестиції Кремля у зупинення старіння Путіна, викликають занепокоєння щодо потенційного затягування правління автократів. Віктор Досенко вважає, що китайська наука має більше шансів на успіх у цьому напрямку, тоді як російські спроби він називає “дикунством”. Він підкреслює, що природа не зацікавлена в надмірному довголітті людини, оскільки її природна функція – народження, виживання, розмноження та догляд за потомством. З віком репарація ДНК стає менш ефективною, що призводить до накопичення помилок у геномі. Втручання в цей процес вимагає глибокого розуміння молекулярної біології та генетики.
Віктор Досенко переконаний, що максимальний термін людського життя, який наразі становить 122 роки і 164 дні (рекорд Жанни Луїзи Кальман), може бути досягнутий протягом наступних 10–20 років завдяки розвитку фармакології та хірургії, що дозволить виявляти та лікувати захворювання, відтерміновуючи настання таких нейродегенеративних патологій, як Альцгеймер. Він вважає, що метою медицини має бути досягнення стану, коли людина доживає до Альцгеймера чи Паркінсона.
Серед перспективних технологій, що впливають на темпи старіння, Досенко виділяє дві: “фактори Яманаки”, що дозволяють перевести дорослі клітини в стан стовбурових, або ж зробити їх “молодшими”, а також ліквідація сенесцентних клітин, які прискорюють процеси старіння. Ці технології вже демонструють позитивні результати на тваринах.
Хоча наука прагне зробити вік 100+ нормою, українська реальність, де середня тривалість життя чоловіків ледь перевищує 57 років, вказує на необхідність не лише продовжувати життя, а й знаходити його сенс. Філософська система ікіґай, поширена в Японії, де живе близько 100 тисяч столітніх громадян, навчає щоденно відповідати на питання “для чого я прокинувся?”, знаходячи свій маленький сенс у простих справах. Це допомагає уникнути втрати сенсу життя, який, за словами Досенка, є ключовим для довголіття. Залишається відкритим питання, навіщо продовжувати життя, якщо людина до цього не готова.
