Дистанційне мінування, яке на початку повномасштабного вторгнення було майже недоступним для України, перетворилося на один із ключових елементів оборонної стратегії, особливо з появою нових типів дронів та боєприпасів. Якщо раніше FPV-дрони слугували переважно для ураження цілей, а фортифікаційні споруди, як-от протитанкові рови та колючий дріт, сповільнювали ворога, то міни поєднали обидві ці функції, створюючи синергію, що робить агресора вразливим до подальших атак як дронами, так і артилерією. Цей аналітичний матеріал розкриває еволюцію дистанційного мінування в Україні та нові можливості, які воно надало українським військовим для впливу на пересування російських військ, навіть у тилу.
Історичний контекст та обмеження на початку війни
Ранні етапи та обмежені можливості
На відміну від сьогоднішньої ситуації, коли дистанційним мінуванням активно займаються оператори дронів, на початку великої війни Україна мала вкрай обмежені можливості у цій сфері. Основними засобами для встановлення мін на відстані були реактивна система залпового вогню “Ураган” та Універсальний мінний загороджувач (УМЗ), проте обидві системи мали суттєві обмеження.
- УМЗ, хоч і здатний встановлювати сотні протитанкових мін (ПТМ-3) та протипіхотних мін (ПОМ-2, ПФМ-1С) за лічені хвилини, мав обмежену дальність застосування – лише 100 метрів. Через це його переважно використовували в тилу, де ризик втрати техніки був меншим.
- “Ураган” міг запускати снаряди з протипіхотними мінами ПФМ-1С (“пелюстка”) на відстань до 35 кілометрів. Проте, Україна, дотримуючись Оттавської конвенції, знищила понад 3 мільйони таких мін, що значно обмежило їх наявність. Інформація про можливе застосування “пелюсток” у 2022 році залишалася на рівні чуток.
Як зазначає сержант 147-ї окремої артилерійської бригади “Бамблбі”, до 2022 року Україна практично не мала засобів для використання радянських систем дистанційного мінування. Це призвело до того, що під час наближення російських колон до Києва, Харкова та інших міст, можливості дистанційно перекрити їм шлях мінами були мінімальними.
Ручне мінування та ризики
В умовах відсутності ефективних засобів дистанційного мінування, українські сапери та розвідники змушені були вдаватися до ручного встановлення мін. Командир інженерно-саперного взводу 3-ї окремої штурмової бригади з позивним “Майкл” згадує, як вони встановлювали міни вручну, використовуючи лопати та інші пристрої, часто розміщуючи їх на землі, стінах будинків чи деревах. Попри те, що міна не є панацеєю, вона суттєво уповільнювала просування противника та завдавала уражень, що впливало на хід бою.
“Ми за допомогою лопат та інших пристроїв встановлювали міни в ґрунт і просто на землю. Інколи встановлювали їх на стіни будинків та дерева. Міна не панацея, але вона суттєво уповільнює просування і завдає ураження, яке може вплинути на перебіг бою”, – розповідає командир інженерно-саперного взводу 3-ї окремої штурмової бригади на позивний “Майкл”.
Ця робота супроводжувалася значними ризиками, адже саперам доводилося підбиратися впритул до позицій противника, працювати з вибухівкою та бути готовими до стрілецьких боїв. Підполковник Максим Дячук, старший офіцер відділу сил підтримки 7-го корпусу швидкого реагування ДШВ, описує складність завдань, коли доводилося ставити міни прямо перед ворогом, несучи додаткову вагу спорядження та самих мін.
Перші системи дистанційного мінування та їх вплив
Надходження західної допомоги
Ситуація з дистанційним мінуванням почала змінюватися восени 2022 року, коли США вперше оголосили про передачу Україні 155-мм снарядів RAAM-S, здатних нести дев’ять протитанкових мін на відстань до 16 кілометрів. Приблизно в той же період Україна отримала німецькі ракети AT2 SCATMIN для РСЗВ M270/MARS та HIMARS, кожна з яких несла касету з 28 протитанковими мінами AT2, що запускалися на відстань до 38 км.
Нові можливості для Сил оборони
Поява цих західних боєприпасів, у поєднанні зі збільшенням використання розвідувальних дронів, відкрила нові перспективи для Сил оборони України. Тепер стало можливим швидко мінувати шляхи пересування російської техніки, підступи до українських позицій та навіть тилові ділянки, які противник використовував для логістики, не ризикуючи життям саперів.
Особливо ефективним виявилося застосування мін проти великих механізованих колон російських військ. Вони почали втрачати техніку ще на підході до українських позицій, зупиняючись через підрив головного танка чи БМП. Це перетворювало колону на вразливу ціль для артилерії та дронів, що призводило до значних втрат.
“Ми от використовуємо французькі 155-мм САУ Caesar чи українські “Богдани”. Отримуємо інформацію від наших розвідок про рух противника і визначаємо квадрат мінування. Інколи були випадки, коли мінували територію прямо під час руху противника, і виходило досить ефективно. Декілька снарядів можуть замінувати квадрат десь кілометр на кілометр”, – каже “Бамблбі”.
Адаптація до тактики ворога
Ближче до початку 2025 року українські військові почали отримувати 155-мм снаряди ADAM, які могли нести 36 протипіхотних мін на відстань 17 км. Це стало відповіддю на зміну тактики російських військ, які через поширення FPV-дронів та дистанційного мінування стали рідше використовувати важку техніку, надаючи перевагу легким транспортним засобам або пішому проникненню. Протипіхотні міни саме й допомогли ускладнити просування таких груп.
Незважаючи на ефективність, усі передані боєприпаси для дистанційного мінування є дефіцитними. США офіційно передали понад 100 тисяч снарядів RAAM-S та невідому кількість ADAM. Це стимулювало розвиток паралельного напрямку мінування.
Еволюція дронів та інновації у мінуванні
“Баба-яга” та дрони-мінери
Брак артилерійських боєприпасів для дистанційного мінування змушував військових і надалі залучати саперів, проте це ставало все небезпечнішим через поширення FPV-дронів. Поява “мертвої зони” радіусом 15-20 км, де ризик бути знищеним дроном надзвичайно високий, також вплинула на застосування артилерії для мінування.
Дячук зазначає, що до 2024 року стало зрозуміло, що транспортування кількох мін на відстань 7-8 км є неефективним, тому від цього почали відмовлятися на користь використання дронів для мінування. Поширення дронів-бомберів, які росіяни прозвали “Бабою-Ягою”, особливо у 2023 році, дало новий поштовх розвитку дистанційного мінування.
Завдяки своїй здатності переносити вантажі до кількох десятків кілограмів, українські дронисти швидко оцінили потенціал поєднання бомберів з мінами. Це призвело до появи спеціалізованих екіпажів дронарів-мінерів, які можуть “засівати” поля десятками мін, перекривати ворожі логістичні шляхи та мінувати позиції і місця зосередження сил.
Нові тактики та розширення географії мінування
З появою нових засобів військові отримали розширені можливості. Наприклад, якщо противнику вдавалося розмінувати частину мінного поля або обійти міни, дрони могли оперативно “засіяти” цю ділянку. Згодом до дистанційного мінування залучили наземні роботизовані комплекси (НРК) з протитанковими мінами, а також FPV-дрони, обладнані системами скиду протипіхотних мін.
Самі FPV-дрони почали використовуватися як “мінування-засідка”, діючи як “ждуни”. Дальність мінування також зросла, охоплюючи тилові райони на глибині 30-40 км. Українські сили оборони (ССО) застосовують дрони-бомбери та “мідлстрайки” для мінування доріг у глибокому тилу ворога, зокрема на окупованому півдні.
Українські міни лежать на трасі Р-280 Ростов-на-Дону – Сімферополь.
Виклики та інновації у виробництві
Дефіцит та кустарне виробництво
Незважаючи на стрімке поширення дистанційного мінування, цей процес супроводжувався значними викликами. Початкові дрони, які використовувалися для мінування, не мали штатних систем скиду, тому військовим доводилося самостійно вигадувати способи кріплення мін. Паралельно виникла проблема вичерпання запасів радянських мін, тоді як українське виробництво ще не було налагоджене.
Дячук згадує, що на початку вторгнення міни відсипали “КАМАЗами”, проте вже у 2025 році останні радянські ТМ-62 почали закінчуватися. Щоб розв’язати цю проблему, українські військові, попри ризики, почали створювати “підвальні лабораторії”, де в кустарних умовах виготовляли міни. Інженери розбирали старі снаряди, друкували корпуси та деталі на 3D-принтерах, а також адаптували міни під бомбери, змінюючи підривники, маскуючи їх та додаючи хвостовики для кращої аеродинаміки.
“Краще б орки нас не чіпали, адже своїм нападом вони лише розбудили нашу інженерну думку, яка зараз дозволяє нищити ворога в промислових масштабах”, – каже “Майкл”.
Українське виробництво та цифровізація
Ситуація поступово змінилася. У 2025 році Україна вийшла з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін, а українські виробники опанували випуск протипіхотних і протитанкових мін, таких як ТМ-62, ПТМ-3, ПТМ-Л1 та інших. Крім того, були розроблені власні системи скидів, що дозволяють скидати до 40 мін одночасно.
Дячук зазначає, що держава забезпечує війська мінами, хоча деякі підрозділи все ще віддають перевагу самостійно зібраним боєприпасам, ігноруючи державне забезпечення. Вплинула на мінування й цифровізація армії. Завдяки системам ситуаційної обізнаності “Дельта”, “Кропива” та Mission Control, інформація про встановлені міни вноситься в цифровому вигляді та відображається на GPS-карті, що дозволяє командирам точно контролювати кількість мін на певній ділянці.
“Я от буквально можу відкрити “Дельту” і сказати вам, що на умовному квадраті 5 на 5 кілометрів у мене 20 тисяч мін”, – каже Дячук.
Протилежний бік: російські мінні поля та виклики розмінування
Російські системи дистанційного мінування
На відміну від України, яка на початку 2022 року майже не мала подібних систем, Росія володіла ними та активно розробляла нові. З початку повномасштабного вторгнення росіяни застосовували касетні снаряди з мінами для РСЗВ “Град” та “Ураган”, використовуючи їх як для мінування українських позицій і доріг, так і для ударів по мирних містах.
Окрім РСЗВ, росіяни активно використовували інженерну систему дистанційного мінування “Земледелие”, яка дозволяє створювати мінні поля з сотень протитанкових чи протипіхотних мін на відстані від 5 до 15 км. Саме “Земледелием” росіяни замінували територію навколо “лінії Суровікіна”, яку українські військові намагалися прорвати влітку 2023 року.
Тактики противника та проблеми розмінування
Росіяни продовжують використовувати “Земледелие” для мінування, поєднуючи його з мінуванням дронами. Вони також застосовують тактики, подібні до українських, але через менше поширення дронів-бомберів частіше залучають FPV-дрони, “Молнии” та “Шахеди” для мінування. Незважаючи на те, що частину цих дронів вдається збивати, противник продовжує мінувати дороги.
Основний тягар роботи саперів полягає у розмінуванні доріг та убезпеченні логістичних шляхів. Боєприпаси намагаються знищувати на місці за допомогою дронів та НРК. Проте, міни, розкидані по полях, становлять значну проблему. Частина боєприпасів має пластикові корпуси без металевих деталей, що ускладнює їх виявлення металошукачами. Для цього потрібні спеціальні міношукачі, чутливі до вибухівки.
Через ці фактори процес розмінування навіть невеликої ділянки території може затягнутися на кілька годин, а оцінка загального часу, необхідного для розмінування всієї території України, залишається невизначеною.
