Позов колишнього заступника головного військового прокурора Дмитра Борзих проти журналістки Інни Ведернікової та видання “Дзеркало тижня” виходить за межі особистого конфлікту, перетворюючись на показову історію про використання судових процесів як інструменту тиску на журналістські розслідування. Борзих вимагає спростування інформації з публікації “Справа адвокатів-хакерів. Як НАБУ виявило паразитів” та відшкодування майже 500 тисяч гривень судових витрат, зокрема 300 тисяч за правову допомогу.
SLAPP як механізм утиску журналістів
Представник медіа, адвокат Євген Воробйов, вказує на ознаки SLAPP (стратегічного судового переслідування, спрямованого на тиск на журналістів) у цьому позові, що є цілком обґрунтованим припущенням. Важливо розуміти, що для подібних позовів не завжди важливий результат у вигляді перемоги; сам процес, що триває місяцями, пов’язаний з судовими витратами, емоційним напруженням та ризиком значних фінансових втрат, може слугувати потужним важелем впливу, своєрідним “привітом” від впливових осіб.
Цей випадок надсилає чіткий сигнал не лише Інни Ведерніковій та редакції “Дзеркала тижня”, але й усій медійній спільноті: викриття впливових осіб та висвітлення резонансних кримінальних справ може призвести до тривалої боротьби за право на професійну діяльність. Повернення подібних методів тиску нагадує про практику часів заступника глави адміністрації президента Януковича, а за даними ЗМІ, Борзих свого часу розглядався як потенційна політична фігура, що могла б замінити вбитого в Мадриді Портнова.
Заплутаний шлях судового процесу
Окрему увагу привертає послідовність дій позивача щодо розподілу справи. Початкова заява, яку автоматизована система призначила судді Тетяні Ільєвій, була повернена за заявою Борзиха наступного дня. Згодом, ще до офіційного оприлюднення ухвали, було подано новий позов з ідентичними вимогами, який потрапив до судді Євгена Хайнацького, що заявив самовідвід через особисте знайомство з позивачем. Після повторного розподілу справа знову опинилася у судді Ільєвої, яка також взяла самовідвід, і врешті-решт її передали судді Олексію Соколову.
Під час судового засідання 10 серпня з’ясувалося, що адвоката Ведернікової не було належним чином долучено до справи в системі “Електронний суд”, що позбавило його доступу до матеріалів. Поданий ним відзив, який, за інформацією канцелярії, був переданий судді ще 14 липня, не було знайдено у матеріалах справи, що унеможливило повноцінне засідання та призвело до його перенесення на 3 вересня.
Публічність та презумпція невинуватості
Хоча зазначені обставини самі по собі не є доказом втручання у розподіл справи чи упередженості суду, вони створюють достатні підстави для висловлення вимоги щодо максимальної публічності цього процесу, особливо враховуючи, що позов подано особою, яка фігурує у справі про втручання в державні реєстри та витік інформації з кримінальних проваджень.
Дмитро Борзих, будучи досвідченим юристом та колишнім прокурором, цілком обізнаний із законодавчими інструментами, які дозволяють максимізувати покарання для журналістів, зокрема, частиною 4 статті 296 Цивільного кодексу, що обмежує оприлюднення імені підозрюваного до винесення обвинувального вироку.
Проте, саме тут приватний позов та згадана норма Цивільного кодексу стають проблемою не лише для журналістів, а й для суспільства загалом, слугуючи зручним інструментом для захисту корупціонерів. У більшості демократичних держав презумпція невинуватості означає заборону називати особу винною до вироку, але не забороняє повідомляти її ім’я та офіційний процесуальний статус. Директива ЄС 2016/343 забороняє органам влади представляти підозрюваного як винного, але дозволяє об’єктивно інформувати про хід розслідування, якщо це диктується суспільним інтересом. У Франції суди неодноразово визнавали, що жоден закон не забороняє називати повнолітнього підозрюваного, якщо журналіст нейтрально викладає факти, не оголошуючи людину винною. У Німеччині ідентифікація допускається за наявності достатньої фактичної бази та значного суспільного інтересу, а у Великій Британії та США імена фігурантів відкритих кримінальних проваджень, як правило, є публічними, з обмеженнями лише у випадках, передбачених законом, або за окремим рішенням суду.
Натомість Україна обрала протилежний шлях: за загальним правилом заборонено називати навіть офіційного підозрюваного. Це вже не просто захист від передчасного оголошення винним, а право на “невидимість”, яке у справах про топкорупцію працює на шкоду суспільству.
Презумпція невинуватості є важливою нормою для демократичних країн, але країни ЄС, на які ми прагнемо рівнятись, також дотримуються іншого ключового принципу – збереження за медіа права називати підозрюваних, якщо інформація підтверджена офіційно і становить очевидний суспільний інтерес. Тому, на мою думку, парламент має переглянути статтю 296 Цивільного кодексу.
Інна Ведернікова відстоюватиме свою роботу в суді, але професійна спільнота повинна захистити значно більше – право медіа інформувати суспільство про важливі факти. Адже сьогодні рахунок на пів мільйона виставляють Ведерніковій, а завтра інший журналіст, побачивши цей прецедент, може просто вирішити не писати про подібні теми. Саме його мовчання стане справжньою перемогою такого позову, і саме примушення нас замовчати є його головною метою.
